Главная


гороскоп

Новини дня
Запорожский областной совет
Запорожская областная государственная администрация
Каменско-Днепровский районный совет
Каменско-Днепровская районная государственная администрация
Государственная налоговая администрация в Запорожской оласти


До 74-ї річниці визволення Кам’янсько-Дніпровського району від німецьких загарбників

04.jpg

22 червня 1941 року в село Водяне радіо принесло жахливу новину про напад гітлерівської Німеччини на нашу Батьківщину. Мирна праця людей була перервана війною. Це повідомлення сколихнуло все село. Цей день жителі села збирались провести по різному. Одні були в полі, інші в плавнях, старші заготовляли сіно, юнаки і підлітки подалися на рибалку.
О 9 годині ранку голова сільської ради Савелій Леонтійович Піддубній в центрі села відкрив мітинг, де зібралось багато односельців. Він закликав мешканців села бути готовими до боротьби з гітлерівцями і засудив дії агресорів. На мітингу, населення висловило обурення по поводу нападу, і в той же час вирішили допомагати нашій армії ударною працею в тилу. Всі сили були кинуті на підготовку і збирання багатого врожаю. Завдяки самовідданій праці водянців до початку серпня весь урожай хліба був зібраний, колгоспники повністю виконали річні плани здачі хліба державі, завершили річний план поставок молока і м’яса. Так як більшість чоловіків у перші дні війни пішли на фронт, то їх замінили жінки та підлітки.
З наближенням фронту у Водяному було створене народне ополчення, до якого записалося понад 200 чоловік. Пізніше загін народного ополчення був перетворений у винищувальний батальйон в кількості 72 чоловіки, куди увійшли кращі люди села: комуністи, комсомольці, актив і дружина Червоного Хреста в кількості 24 чоловіка. Командиром загону був призначений голова колгоспу «Перекоп» Микита Семенович Самарець, а дружину Червоного Хреста очолила лікар Ганна Миколаївна Філатова. Винищувальний батальйон разом з частиною населення працював на будівництві оборонних об’єктів і протитанкових траншей.
З боями наша армія відступала. Мешканці села важко переживали відхід радянських бійців. Чим могли допомагали. Але 15 серпня 1941 року німці підійшли до Дніпра і м. Нікополь було захоплено. 18 серпня загальна мобілізація: чоловіки пішли на фронт. Почалась евакуація колгоспного майна: вивозили трактора, роздавали хліб колгоспникам, відправляли худобу на схід. Серед тих, хто гнав худобу, були односельці Іван Скрипник, Іван Яременко, Михайло Капля, Галина Калініченко, Пимон Сиротенко.
Пройшло три тижні і зі сльозами населення проводжало бійців на війну. Залишився в селі тільки винищувальний батальйон, який в ніч з 17 на 18 вересня 1941 року залишив село і розмістився у плавнях.
Село затихло, чекали з острахом появи німців. 18 вересня о 4 годині дня на мотоциклі по селу промчалась німецька розвідка. Слідом за ними увійшли частини німецької армії. Йшли з гордим видом господ, яким підвладно все і напевно тому вони забігали на подвір’я селян вимагаючи «яєк» і «млєка».
27 вересня була зібрана перша сходка села по колгоспам. Люди з острахом виходили з дворів, озираючись на всі сторони і з неохотою і тривогою йшли на збори. На сходці були обрані старости по колгоспам і посадник села. Посадником був обраний Полтавець Сергій Данилович. Голосували тільки чоловіки, жінки права голосу не мали.
У колгоспи прибули частини СС, які почали знущатися над людьми. В приміщення правління колгоспу «Перекоп» привели жителя села єврея Дмитра Молдчадського, якого німецькі солдати за наказом офіцерів били прикладами і ногами.
Рано вранці 28 вересня в селі з’явився загін бійців нашої армії – відбувся бій на околиці Кам’янки. Надвечір червоноармійці відступили. Село притихло, люди не виходили з хат, вулиці були пусті. На другий день була створена сільуправа, яку очолив С.Д. Полтавець, його заступником став Петро Леонтійович Самарець. Зразу була організована поліція з начальником поліції Михайлом Михайловичем Лук’яненко, його активними помічниками були Михайло Степанович Пономарьов, Юхим Прасоленко, крім них, ще понад 10 водянців стали поліцаями.
Село Водяне було тимчасово окуповано фашистами 18 вересня 1941 року. Члени винищувального батальйону з перших днів встановили зв’язок з частинами нашої армії, які тримали оборону в селі Балки. Семен Мороз розвідав ситуацію у Кам’янці і в неділю партизани Водяного з групою червоноармійців знищили вартових у Кам’янці, розгромили комендатуру, але сили були нерівні і вони відступили у плавні. Це були водянські партизани Григорій Чорний, Михайло Касай, Дмитро Дуля, Семен Мороз, Кирило Гура, Микола Литвиненко.
З перших днів окупації фашисти встановили комендантську годину. Після 7 години вечора заборонялось ходити по селу. Постійно проводили перевірки у будинках активістів і у плавнях, шукали партизан, арештовували невинних людей. Був оголошений наказ – хто буде підтримувати партизан, буде розстріляна вся сім’я.
В село був направлений каральний загін німців. Вони здійснили облаву у плавнях і 24 жовтня схопили Миколу Литвиненка, Семена Мороза, Кирила Гуру, Федора Савченка та інших. Після допиту і жорстоких катувань зібрали сходку села. Для залякування заарештованих привселюдно примусили викопати яму, і розстріляли, а Федора Савченка і Кирила Гуру раненими, але живими закопали у яму. 7 листопада 1941 року зрадники видали М.С. Самарця – керівника загону. Після жорстоких знущань в поліції його відправили в Нікополь в гестапо, де він був розстріляний.
8 лютого 1942 року за доносом зрадника були заарештовані 57 чоловік членів винищувального батальйону та активу. З спогадів синів члена винищувального батальйону Пимона Зіновійовича Сиротенка постає слідуюча картина: Пимон Сиротенко 1897 року народження, учасник партизанського загону у період громадянської війни, потім працював бухгалтером у колгоспі «Калініна». Коли почалася війна, хотів добровільно піти на фронт, але його не взяли. Його взяли, як і інших активістів, відганяти колгоспну худобу, так як це було досить відповідальне завдання, адже німці були зовсім недалеко і з кожним днем наближались. Але через деякий час він повернувся. В селі вже були німці. Дома він розповів, що разом з іншими односельцями, що гнали худобу вони попали в оточення. У них німці відібрали худобу, а їх відпустили. Його викликали на допит в Кам’янку в комендатуру і запропонували працювати бухгалтером у колгоспі ім. Калініна (німці колгоспів не розганяли, а змушували жителів села продовжувати там працювати), але він відмовився, крім того він нікого не видав з членів винищувального загону. Так його допитували в Кам’янці 2 чи 3 рази. Із спогадів випадкового свідка останнього допиту Федора Морозова стало відомо, що Пимон Сиротенко вів себе сміливо, незалежно. На питання слідчого «що ти б зробив на нашому місці по відношенню до себе?» Він відповів: «Розстріляв би». Після останнього допиту, його додому вже не відпустили, а разом з іншими активістами вивезли у Нікополь і після допитів 1942 року розстріляли. Братська могила знаходиться за містом, де йде дорога на Дніпропетровськ.
Фашисти при допомозі доморощених поліцаїв продовжували виявляти активістів села, сельчан, які не підкорялися фашистському режиму. У червні-липні 1942 року було заарештовано ще 87 чоловік – активу села. Після жорстоких знущань вони були розстріляні. В тому числі Петро Мальований, Євдокія Шаповал, Євдокія Пархоменко, Микола Чорний, Григорій Чорний, Іван Скупий, Максим Кузьменко, Никифір Прокіпець. Фашисти не жаліли ні жінок ні дітей. Так у червні 1942 року була розстріляна сім’я єврея Дмитра Молдчадського в тому числі двоє дітей – Туба – 16 років і Саша – 5 років. Але ні фашистський терор, ні антирадянська агітація не змогли зламати у батальйоні водянців віру в перемогу.
Німці примушували людей працювати у колгоспах. Так у дальній бригаді колгоспу «Перекоп» секретар комсомольської організації колгоспу Ганна Опанасівна Разнатовська вела відкриту агітацію проти німецьких окупантів, виступала перед колгоспниками і закликала їх до активного опору загарбникам, агітувала молодь не їхати до Німеччини, саботувати будівництво мосту через Дніпро. 5 травня 1942 року гітлерівцями був оголошений набір добровольців на роботу до Німеччини. Але прийшло тільки 15 чоловік, цього було мало, тоді окупанти почали здійснювати облаву. Гітлерівцям вдалося схопити понад 120 перших попавших юнаків та дівчат і погнати на станцію Нікополь для відправки до Німеччини, але біля переправи багато молоді вдалося втекти в тому числі: Григорій Круть, Степан Чорний, Юрій Разнатовський та інші. За зрив «мобілізації» окупанти переслідували Г.О. Разнатовську, колишнього депутата сільради Ганну Андріївну Малу (Максименко) били різками, знущалися за те, що вона закликала молодь не їхати до Німеччини. Під час відвезення її на станцію Пришиб їй вдалося втекти. Протягом 1942 року фашисти працездатних чоловіків заарештовували і відправляли до Німеччини на роботу. Разом з молоддю 1238 чоловік, в тому числі трьох братів Величків Лук’яна, Петра та Григорія, які й у Німеччині саботували роботу, за що не раз їх піддавали тортурам.
У дальній бригаді колгоспу «Перекоп» влітку 1942 року з’явилося двоє чоловіків. Їх у бригаді прийняли, нагодували. На другий день Г. Разнатовська відправила їх у село до своєї матері. Це були наші розвідники – парашутисти Кирило Антонович Берест і Григорій Севастьянович Саркісов. Вони влаштувались працювати у лісництво і працювали на заготівлі лісу у плавнях. Але у бригаді виявився зрадник і в жовтні 1942 року їх заарештували. Ганна Разнатовська була заарештована і у поліції під час допиту над нею знущались, але їй вдалося втекти з-під арешту в плавні.
Не зважаючи на жорстокий терор в селі Водяне, патріоти не припиняли боротьбу з окупантами. Активну участь у розповсюдженні листівок і збирання інформації про німецькі частини приймали сестри Г. Разнатовської – Євдокія Разнатовська і Тетяна Виблова. Вони зуміли виготовити штамп Водянської медичної амбулаторії і печатку Водянської сільської управи. Ганна Опанасівна видала довідки сестрам, які служили їм пропуском під час розповсюдження листівок і зборі інформації для розвідників.
Німці оголосили за голову Г.О. Разнатовської дві тисячі марок винагороди тому, хто повідомить у поліцію її місце знаходження. На її пошук був направлений загін поліцаїв, які її шукали і чергували біля її хати більше місяця. Молодшу сестру Євдокію німці били, щоб вона виказала місце знаходження сестри. У неї в хаті неодноразово проводились обшуки. Вона ховалась по людям. Взимку її матір босу і роздягнену вигнали з хати, а хату спалили. У небезпечний час – січні 1944 року Ганна Опанасівна перевела розвідників в будинок до старшої двоюрідної сестри Тетяни Виблової. Там вони знаходились до кінця січня 1944 року і передавали інформацію.
15 жовтня 1943 року на будівництві мосту через Дніпро комсомольці Водяного відмовились працювали на окупантів. Вони розуміли, якщо міст буде збудований – це дасть можливість фашистам при відступі швидко перекинути по ньому техніку. Вони закликали молодь кидати непосильну роботу, а самі таємно готувалися до втечі. Хто його знає, як їм вдалося втекти – чи дріт огорожі перекусили, чи зробили підкоп, але їм вдалося втекти. Фашисти розлютилися. Добу дали начальнику жандармерії на пошуки втікачів. Три доби семеро юнаків та дівчат в степу ховались, але вже було холодно та і без їжі. Вони вирішили пробратися додому взяти їжі, переодягнутись і перебратися у плавні. Але хто пішов додому, там їх чекали поліцаї, які їх і схопили. Федору Величку повезло, він пробрався не додому, а до діда Кузьми і ще деякий час переховувався на горищі.
Вранці полонених пригнали до табору. Вишикували військовополонених і цивільних. Оголосили вирок: «За саботаж і втечу – розстріляти». Зв’язали їх однією мотузкою і повели в кучугури. Розв’язали руки і поставили на край ями. Хотіли, щоб вони стали на коліна, але юнаки кинулись в різні сторони. Фашисти почали стріляти. Миколу Дорошенка кулі дістали аж біля води… Так смертю хоробрих загинули комсомольці Водяного: Василь Якович Ягоменко, Пелагія Яківна Концур, Микола Олександрович Киріченко, Микола Володимирович Дорошенко, Василь Дорошенко, Єлизавета Дмитрівна Дуля, Олександра Дмитрієвна Дуля, Марія Йосипівна Оверко, які відмовилися працювати у окупантів на будівництві мосту. Після звільнення Кам’янки-Дніпровської прах комсомольців був перенесений у рідне село і похований в парку. Тепер тут знаходиться братська могила і встановлений пам’ятник. Їх імена викарбовано на надгробній плиті.
22 листопада 1943 року, фашисти без попередження розстріляли дочку комуніста Миколи Пархоменка за те, що вона йшла по селу після комендантської години. Незадоволена фашистською окупацією молодь, яку ще не вивезли до Німеччини на каторжні роботи, йшла у плавні до партизан. В тому числі Іван Гапоненко, Микола Оверко, Микола Бихкал та інші. У жовтні – листопаді 1943 року гітлерівці знову почали відправляти населення до Німеччини на каторжні роботи, а майно колгоспів палити. Але визволення села було вже близько.
В кінці жовтня 1943 року війська четвертого Українського фронту розгромили фашистів на межі Василівка, Мелітополь, річка Молочна. Спроби передових частин радянської армії зходу скинути ворога з лівого берега Дніпра у напрямку Кам’янка-Дніпровська і Нікополь не принесли успіху. 32 стрілковий корпус 3-ї гвардійської армії був зупинений організованою системою оборони німців на межі Дніпровські плавні, Благовіщенка, Новодніпровка, Гуртове, Новопетрівка.
Ворог організованим вогнем зупинив війська на раніше підготовлених позиціях західніше сіл: Дніпровка, Хутір Стаханова, Верхній Рогачик, Цвіткове, Троїцьке, Велика Лепетиха. Цей плацдарм став називатись Нікопольським. 6-а фашистська армія генерала Шернера зуміла створити оборону цього плацдарму. Він мав три ряди траншей і окопів. Оборонний рубіж був загороджений колючим дротом і мінним полем. Сюди фашистське командування у спішному порядку перекидало додаткові сили. Робилось це для того, щоб за будь яку ціну утримати місто Нікополь, бо поруч знаходилась марганцева руда, яка була необхідна для виробництва сталі високої якості. Крім того Ставкою Гітлера було надано наказ 6-ій армії перейти в контрнаступ на південь, щоб виручити 17 армію фельдмаршала Манштейна, що опинилась в оточенні на Кримському півострові. Для цього фашистам необхідно було знову захопити Велику Білозірку, щоб створити коридор для переходу своїх військ.
Протягом листопада – грудня 1943 року і січня 1944 року наші бійці 32 стрілецького корпусу провели шість операцій, жорстоких боїв по знищенню фашистського угруповання. Осінь була надзвичайно дощова з холодними вітрами. 29 жовтня 1943 року бійці 3-ї гвардійської і частково 5-ї армій у кровопролитних боях звільнили Велику Білозерку і зупинились, так, як зіткнулись з сильним ще ворогом. Утримувала цей плацдарм 6-а німецька армія в складі 18 піхотних, 4 танкових і однієї моторизованої дивізії, зміцненою великою кількістю танків, артилерією, мінометами. На цей напрямок були перекинуті основні сили авіації групи армій «Південь» і «А».
Основне завдання по розгрому ворога на плацдармі покладалось на 3-й Український фронт, яким командував генерал Р.Я. Малиновський. Війська цього фронту повинні були нанести удар в напрямку Апостолово, розчленити вороже угруповання. Для цього в районі Ново-Миколаївки з з’єднань 46 армії генерала В.В. Глаголєва, 8-ї гвардійської армії генерала В.І. Чуйкова і 4-го гвардійського корпуса була створена ударна група фронту. Додатковий удар наносили 37-а і 6-та армії. Наступ наших військ підтримувала 17 повітряна армія.
Військам 4-го Українського фронту, підтриманих з повітря 8-ю повітряною було наказано форсувати Дніпро і спільно з 3-ім Українським фронтом розгромити Нікопольське угруповання ворога.
Наша армія готувалась до наступу. У штабі 3-ї гвардійської армії розроблялась нова операція по прориву сильної оборони німців на плацдармі. Наступ повинен був проходити з застосуванням вогняного валу 800 метрів по фронту 31 грудня 1943 року, але із-за надзвичайно несприятливої погоди переносився неодноразово.
Лише 12 січня 1944 року після масового удару авіації і артилерії бійці 3-ї гвардійської армії перейшли у наступ. Але ворог міцно утримував плацдарм, стримував наступ радянських військ. Велись жорстокі кровопролитні бої, не вистачало боєприпасів для артилерії. Найбільш напружені бої були в кінці січня. Втрати наших військ доходили вдень до 900-1000 чоловік тільки вбитими. В окремі дні фашисти несли не менші втрати, але відчайдушно утримували свої позиції, навіть переходили у контратаки. Деякі позиції по декілька разів переходили з рук у руки.
30 січня 1944 року війська 37-ї і 6-ї армії 3-го Українського фронту почали наступ на додаткових напрямках. Після артилерійської і авіаційної підготовки перейшли у наступ основні сили 46 і 8 гвардійських армій.
31 січня перейшли у наступ війська 4-го Українського фронту під командуванням генерала Д.Д. Лелюшенко. 1 лютого зав’язались кровопролитні бої за Нововодяне і Дніпровку, але ворог, змінюючи позиції, чинив опір. З 2 лютого різко потепліло. Погода не сприяла наступу. Непролазна грязь. Бійці на собі переносили боєприпаси, але з важкими труднощами просувались вперед. 3 лютого радянські бійці звільнили Іванівку, Гуртове, Новодніпровку, Цвіткове, Новотроїцьке. 4 лютого група пілотів на двох «Ілах» на чолі з Андрієм Олексійовичем Бордюговим знищили переправу через Дніпро разом з ворогами і технікою. 5 лютого після довгої артпідготовки радянським бійцям, протягом дня, вдалося звільнити Примірне, Нововодяне, Дніпровку. Ворог уперто утримував Водяне. Шаленим вогнем і сильними контратаками намагався зупинити радянських бійців, тим самим організовував відхід своїх військ. Але вже ніякий опір фашистів не зміг зупинити наших бійців. Протягом ночі 6-го лютого загін першого мотострілкового батальйону під командуванням капітана М.Д. Клушина наніс удар по ворогу і почав звільняти село Водяне. Ворог зайняв оборону на східній околиці Кам’янки. Спроба бійців батальйону прорватися у місто Кам’янку не увінчалась успіхом.
Гітлерівці, в середині дня 6 лютого кинулись в контратаку, полк піхоти і понад 50 танків. Положення радянських бійців було складне, основні сили не встигли підійти, артилерія через непролазну грязь відстала. Прийшлось швидко розвертати 93-й і 95-й батальйони протитанкової зброї, направити роту автоматників, зв’язківців і офіцерів штабу назустріч атакуючим фашистам, щоб утримати зайняті позиції. Бій був жаркий. Через деякий час підійшли наші танки і контратака фашистів була зупинена.
Чому ж ворог так відчайдушно чинив опір? На це дала відповідь розвідка бригади. Вона встановила, що у розбитої переправи зібралось дуже багато автомашин та бойової техніки. Фашисти вели непереривний вогонь, щоб зірвати наступ радянських військ на Нікопольський плацдарм. Бої за Кам’янку тривали цілий день. На головному напрямку 266 дивізії був другий стрілецький батальйон 1008 стрілецького полку. Частина бійців 266 стрілецької дивізії була направлена в обхід ворога. Йшли по плавням по пояс у воді, по непролазній грязі. До вечора 7 лютого 1944 року батальйон при підтримці артилерії вибив ворога з міста і вийшов до річки Конки. Бійці полку оволоділи переправою, форсували річку і вийшли до Дніпра напроти Нікополя.
З’єднання 3-ї гвардійської і 5-ї ударної армії прорвали оборону ворога, в жорстоких боях розбили 7 німецьких дивізій і отримали наказ форсувати річки Конку і Дніпро, та звільнити Нікополь.
Великою ціною заплатили бійці нашої армії за звільнення Кам’янсько-Дніпровського району від гітлерівців. Смертю хоробрих полягло більше ніж 12 тисяч солдат і офіцерів. Вічна їм пам’ять. Понад сто днів та ночей йшли бої за звільнення Кам’янсько-Дніпровського району та Нікополя від німецьких загарбників і увінчалися перемогою радянських бійців. Понад 500 солдат і офіцерів були нагороджені орденами та медалями. Від імені Батьківщини столиця салютувала військам 3-го і 4-го українських фронтів за ліквідацію Нікопольського плацдарму. 5-ту окрему гвардійську Краматорську мотострілкову бригаду нагородили орденом Червоного Прапору. Командирам 3-го мотострілкового батальйону капітану Г.М. Надєжкіну, відділення автоматників старшому сержанту А.І. Свечкорьову, відділення зв’язку сержанту К.Н. Хохлову, відділення роз-відки М.М. Мартинову, рядовим І.І. Мірошніченку і А.Є. Михайліченку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Великих збитків нанесли фашисти господарству колгоспів села Водяне. Вони повністю знищили майно колгоспів, все що змогли, вивезли до Німеччини. Зруйнували приміщення сільської ради, лікарні, пологового будинку, 3-х шкіл, вальців млин і олійницю. Навіть захопили Червоний прапор колгоспу ім. Калініна. Всього господарству був нанесений збиток на 45,5 млн карбованців.
Наша армія успішно продовжувала визволення нашої країни і країн Центральної Європи. В боях за Батьківщину, в боротьбі з гітлерівцями багато мешканців села проявили себе, як герої. Так червонофлотець Федір Олексійович Окатенко з перших днів війни захищав Батьківщину від фашистів: учасник боїв за Новоросійськ, десантних операцій в Маріуполі і Осипенко, неодноразово заохочувався командуванням. Служив у батальйоні Потійського ВМБ. З травня 1943 року Федір Окатенко старшина роти в 384-му ОБМП. У складі батальйону Константина Ольшанського неодноразово проявляв мужність у боротьбі з фашистами. Був членом групи десантників, які вночі 26 березня висадились у Миколаєві і закріпилися у будівлі елеватора в порту. Моряки-десантники декілька раз відбивали наступаючих фашистів. Під час бою за укріплення елеватора Ф. Окатенко автоматним вогнем знищів не один десяток фашистів. Чергова атака була відбита, але поруч розірвався снаряд, яким було вбито нашого земляка. За мужність і героїзм, проявлений в боях за визволення міста Миколаєва йому присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Загальноосвітня школа №1 носить ім’я Ф.О. Окатенка і біля школи встановлений бюст героя, прах земляка знаходиться у місті Миколаєві.
В 384 ОБМП також воював автоматник, старший червонофлотець Ліпілін Костянтин Олександрович. В ніч з 29 на 30 серпня 1943 року К.О. Ліпілін разом з морським десантом в районі села Безимяне в складі роти автоматників з ручним кулеметом ДП, захопивши з собою повний мішок патронів і гранат, перший вийшов на берег і знищів ворожого кулеметника, що заважав висадці десанту. Просуваючись з боєм по селу, попав у засідку. Він не розгубився, адже богатирська сила допомогла йому в рукопашному бою знищити 4 фашистів, що хотіли взяти його в полон. В цьому бою він знищів крупнокаліберний кулемет. З групою бійців рухався вперед, то автоматом, то кулеметом прокладав шлях загону. Фашисти у паніці відступали. Будучи пораненим, він не залишив бій до кінця операції, в якій знищів більш ніж 50 гітлерівців, два кулемета, захопив в полон двох фашистів. Рани ще не зажили але Костянтин дізнавшись, що загін йде на бойову операцію, залишає госпіталь і йде у свій загін, з яким в ніч з 7 на 8 вересня 1943 року разом з загоном К. Ольшанського висадився в районі села Юр’ївка біля Ялти. Першим вийшов на берег, знищив два кулемета з прислугою і забезпечив висадку десанту. В цьому бою він знищив більш ніж 150 солдат і офіцерів ворога, міномет, три кулемета з обслугою, 3 автомашини, відбив 5 атак фашистів. З боями просувався разом з загоном по тилах ворога до Маріуполя. Першим увійшов до Маріупольського порту, прокладаючи кулеметом дорогу своїм бійцям. За героїзм проявлений під час цих операцій, був рекомендований до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але був нагороджений орденом Червоного Прапора.
Після звільнення села Водяне від окупантів Іван Гнатович Білик добровільно пішов воювати разом з бійцями 83 гвардійського стрілецького полку. Форсуючи Інгул, Південний Буг, Дністер, автоматник знищів у боях три кулеметні гнізда, а під час прориву оборони ворога під Ковелем закидав гранатами дзот. Тоді на грудях хороброго бійця з’явилися медалі «За бойові заслуги» та «За відвагу». Попереду текла широка Вісла. Взвод старшого сержанта І. Білика форсував її швидко, використовуючи підручні засоби – колоди, бочки. Це було опівночі, а вранці фашисти спробували скинути жменьку сміливців у ріку. Однак, жодна з восьми їхніх контратак не увінчалася успіхом. Поки підійшли основні сили, І.Білик зі своїми бійцями навіть розширив плацдарм. За цей подвиг сержант був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Відзначився він також у боях за Познань, зокрема за однойменну фортецю. Поранений він не покинув поля бою, продовжував виконувати завдання і знищив десяток фашистів. Мужнього воїна нагородили другим орденом Слави. Третій орден Слави він одержав за штурм Берліна. Опинившись біля каналу, мости через який було висаджено в повітря, І. Білик з двома бійцями плавом перебрався на протилежний берег і там підбив гранатами три ворожих танки та самохідну гармату. В поєдинку з фашистами був контужений. Повернувся після війни додому кавалером трьох орденів Слави і семи медалей.
Героїзм і мужність проявив старшина роти Іван Іванович Докієнко на Малій землі, на острові Мисхако. Коли німці намагались скинути десантну групу у море, старшина Докієнко разом з іншими бійцями відважно відбивав атаки німців. На з’єднанні двох бригад німцям вдалося вклинитися в оборону радянських військ і відрізати шляхи відступу нашій роті. І тоді в ніч на 20 квітня старшина Докієнко з п’ятьма бійцями отримав завдання – доставити боєприпаси. Вони з боєм пробиралися туди і назад через тили фашистів, але завдання виконали.
На небезпечній ділянці під час визволення Кривого Рогу була встановлена артилерійська батарея. Наводчиком однієї із гармат був Олексій Малий. Щоб краще громити ворога, він викотив свою гармату на пряму наводку. Тричі контратакували позиції батареї фашисти, але кожного разу змушені були відступити назад. За подвиг у бою за визволення міста Кривий Ріг сержант Малий Олексій був нагороджений посмертно орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Всю війну пройшов Андрій Павлович Денисенко. У серпні 1941 року після захоплення німцями міста Нікополя в селі була оголошена додаткова мобілізація. Він з товаришами добрався до села Іванівка, де на той час був розташований райвоєнкомат. Тут вони були поділені на загони і добрались до міста Бердянська, а потім відправились в Тбілісі де після підготовки він став артилеристом. Разом з Іваном Кобилкою, Федором Сущенко, Іваном Пацюком вони пізнали весь тягар війни, вирвались з фашистського оточення і визволяли нашу Батьківщину від Сталінграду до Гомеля, а потім і Східну Прусію.
Андрій Павлович демобілізувався аж у лютому 1948 року і повернувся в село Водяне. Брати його Олександр і Олексій віддали своє життя у боротьбі з фашизмом при визволенні України.
Андрій Павлович Денисенко нагороджений в період війни орденом Червоної Зірки, медалями: «За бойові заслуги», «За відвагу», «За оборону Сталінграду», «За взяття Кенінсбергу», «За перемогу над Німеччиною».
Наші односельці-фронтовики Петро Васильович Буряк, Василь Антонович Оверко, Олександр Ілліч Розанцев, Іван Гнатович Білик, Павло Михайлович Капля громили фашистів у столиці фашистів у Берліні і залишили свої підписи на стінах рейхстагу. А В.А. Оверко, О.І. Розанцев, П.М. Капля, були учасниками Параду Перемоги на Красній площі у столиці 24 червня 1945 року.
За визволення села Водяне загинуло понад 130 радянських бійців різних національностей. Поля колгоспів були всі у ямах, де лежали тіла загиблих радянських і німецьких солдат. Після визволення села жінки та підлітки стягували вбитих радянських бійців до однієї братської могили, а німців ховали серед поля. У 1957 року прах радянських бійців був перенесений до спільної могили в парку села, де були вже поховані комсомольці та члени винищувального батальйону. Трьох бійців, що померли в польовому шпиталі, поховали на цвинтарі у східній частині села біля ЗОШ № 2. Бійці, що визволяли село Водяне, М.М. Левченко, О. Харитонов після війни повернулись до села і стали нашими жителями.
З підлітків села був створений загін, який після короткочасного навчання розміновував поля. Серед тих, хто рискуючи своїм життям очищав поля від мін, були Г.О. Оверко, М.С. Шемета.
В боях за Батьківщину від Північного до Чорного морів та далекому сході проти німецьких загарбників мужньо боролись понад 760 односельців: на кордоні біля Перемишлю: М.Г. Оверко, західніше Львова О.П. Денисенко, І.Р. Пацюк, серед захисників Ленінграду – А.Я. Чорний, П.М. Ященко. Захищали тодішню столицю – Д.С. Кудінцов, П.П. Щащенко, Д.Д. Остапенко, Г.Х. Бондаренко. Захисники Севастополя: С.Г. Шестопалов, Т.М. Павленко, М.М. Самарец, П.Г. Живогляд, І.В. Нікулін. Захисник Кавказу Т.В. Рябуха. Краснодарський край визволяв П.П.Буланий. Учасниками Сталінградської битви були: Т.Т. Скрипник, Т.В. Борисенко, П.Ф. Чорний, М.Д. Дуля, А.П. Денисенко. Учасник боїв за «Малу землю» І.І. Докієнко. Однополчани-десантники: Ф.О. Окатенко, К.О. Ліпілін, І.М. Чорний визволяли південь України. Захищали Запоріжжя: П.О. Матвійченко, Л.О. Куліш-Терещенко. Громили японських солдатів: І.В. Разнатовський, І.П. Павлов, О.П. Пархоменко, М.С. Білецький.
Більш ніж 370 наших воїнів-односельчан загинули смертю хоробрих. Тільки в останні місяці війни, визволяючи Європу від фашизму, полягли: С.М. Василенко, І.А. Ликов, І.І. Лебідь, І.І. Мороз, Г.А. Оверко, В.А. Окатенко, М.А. Оверко, Г.Є. Оверко, А.М. Павленко, Я.А. Пугач, Г.М. Концур, І.Г. Концур, В.С. Косинський, І.Г. Криворучко, Х.З. Федоров, М.О. Шкуропат, С.Й. Шевченко, Ф.Є. Ященко, М.М. Ягоменко, К.Н. Ященко, М.С. Буряк, М.Я. Громовик.
На обеліску Слави, в центрі села навічно викарбувані імена наших односельців, які ціною свого життя спасли Європу і нашу країну від фашизму. У парку села знаходиться братська могила воїнам визволителям села, членів винищувального батальйону, яких фашисти розстріляли в період окупації села та комсомольці, що здійснили втечу з місця будівництва мосту через Дніпро. Багато горя і страждань принесла війна і знадобився час, щоб все пережити.
В.Г. ВЕЛИЧКО