Життя, сповнене тривог

Дитинство Таісії Іванівни Боришполець, що живе в селі Благовіщенка, обпалене війною, бо народилася вона в 1936 році. Коли почалася війна, їй було всього 5 років. І ця маленька на той час дівчинка багато чого пережила в ті буремні роки.
Сім’я Таісії Іванівни жила в селі Іванівка. П’ять діток були з мамою, бо тато, як тільки почалася війна, пішов на фронт захищати свою рідну землю. Прийшов 1942 рік. Фашисти спалили село, а жителів хотіли розстріляти, але на щастя, перекладач прибув до села і всіх почали гнати у село Водяне. Тяжкі це були часи. Щоб прогодувати всіх діток, мама ходила працювати на маслобойню, а щоб якось зігрітись, збирала у посадці дрова і приносила додому. 23 лютого 1943 року родина Таісії Іванівни мала змогу повернутися до рідного села. Але що їх чекало там: згоріла хата, ні вікон, ні дверей, ні коштів на відбудову всього втраченого. А страшніше всього цього було те, що загинув рідний дідусь: його розстріляли німці.
У 1943 році тато потрапив до Монголії, а вже у 1946 році повернувся додому. Але не тільки сім’ю Таісії Іва-нівни, а й багатьох українців спіткало нове випробування: прийшов голодний 1947 рік. Щоб не вмерти з голоду, діти ходили в село Водяне і просили їжу. Ледве вижили і тоді. Але ж ішов час, треба вже йти до школи, та бракує взуття, то ж відвідували навчання весною та восени, а зима змушувала сидіти вдома. І коли мама дістала якісь “ботики”, то їх взували по черзі: брат Таісії Іванівни повертався зі школи, а вона йшла в другу зміну, бо чекала взуття. Коли дівчині виповнилося 19 років, її покликав заміж хлопець із Благовіщенки – Анатолій.
Таісія Іванівна бралася за всяку роботу: працювала в технічному господарстві, в парниках, а вдома ще й доглядала за хворою мамою свого чоловіка Анатолія Власовича. Йшли роки. І ось у сім’ї Боришпольців уже двоє діток: Миколка та Наталочка. Батьки на роботі (чоловік працював завідуючим тепличним господарством), дітки в садочку. Виросли діти, отримали освіту: син закінчив технікум, дочка інститут. Ось і вони вже влаштували своє сімейне життя, а Таісія Іванівна діждалась онуків, яких любить над усе, як і своїх дітей.
30 січня цього року Таісія Іванівна зустріла своє 80-річчя. І хоч сивина покрила її волосся, але ніжний погляд цієї жінки приваблює не тільки її рідних, а й всіх, хто її знає. Мудрість, доброта, гостинність – ось що вона зуміла пронести через усі роки. Отож, хочеться від усієї душі побажати цій жінці міцного здоров’я, благополуччя, достатку ще на багато років життя.
Восемь десятков прожить – это подвиг
Низкий поклон вам, честь и хвала!
Мы, без сомнения, в день этот чудный
Самые теплые скажем слова
Нет уж, как в юности, резвости прежней,
Мысли все чаще – с оглядкой назад,
Но улыбаться не стали вы реже –
Радует нежность детей и внучат!
Всем бы учиться у вас долголетию,
Мудрости, воле, терпенью, труду
100 лет живите, правнуков ждите!
Близким дарите свою доброту!
Н.А. ЧЕПЦОВА,
голова ветеранської організації села Благовіщенка