У кожного своя доля і свій шлях широкий…

Швидко промайнула студентська пора з її радощами й тривогами, святами й буднями, перемогами й невдачами, мріями про майбутнє і гірким полином розчарування. Вони минули швидко, і ось я, сповнена надій, уже шостий рік виходжу на шкільний поріг учителем англійської мови. Чи не помилилася, зробивши той єдиний крок у житті?

Скільки себе пам‘ятаю, школа була для мене другою домівкою, саме тут я почувала себе завжди природно. Думками проходжу світлим коридором Заповітненської школи. На першому поверсі заходжу до знайомого кабінету, тут багато років працювала моя бабуся – Дзюбенко Ніна Василівна. Саме до неї я бігла з першими перемогами і невдачами. Поверхом вище знаходиться кабінет української мови й літератури, в якому працює мама.
Скільки себе пам‘ятаю, дітлахи гралися в ляльки, а я – в школу. Адже виросла я в учительській родині, змалечку була присутня на своєрідних сімейних „педагогічних радах”, бо, як тільки збиралася наша велика сім‘я, в якій дев‘ятеро педагогів, усі інші проблеми, крім шкільних, відходили на другий план.
Дякуючи своїм рідним, не вагаючись, обрала професію вчителя. Цей вибір усвідомлений, і я виступила продовжувачем традицій свого роду.
Моя старенька прабабуся у далекі п‘ятдесяті роки мріяла дати належну освіту своїм п‘ятьом дітям. Троє з них, у тому числі рідна бабуся, стали педагогами. Бабуся – найстарша в родині, навчала у школі українській та німецькій мові всіх трьох своїх братів і сестру. Брат і сестра бабусі вчили фізиці й українській мові в моїй рідній школі мою матусю. Мама, продовжуючи їх справу, навчала свою рідну сестру, а потім мене. Тепер мої рідні всі разом вірять і сподіваються, що я не розірву цей професійний ланцюжок і гідно продовжу його. І кожен із них, не усвідомлюючи того сам, вплинув на мій вибір. Всі вони разом дали мені урок професійної майстерності.
Я уважно спостерігала за тим, як мої рідні проводили уроки, спілкувались з учнями і між собою. Тепер чітко уявляю, яким повинен бути вчитель і в чому суть учительської справи.
Росте людина... Її життя починається світанком душі – дитинством. Залишається воно у пам‘яті як потаємне і світле. Саме в ранньому дитинстві зрозуміти та збагнути загальнолюдські цінності допомагала мені бабуся. Вона – педагог із сорокарічним стажем. Скільки себе пам‘ятає у дитинстві, мріяла тільки про одну професію, інших для неї просто не існувало. Професія учителя у ті роки була дуже почесною. Розуміючи всю відповідальність, бабуся наполегливо вчилась, перемагала на районних предметних олімпіадах, писала творчі роботи, виступала в художній самодіяльності. А перші поетичні спроби були надруковані у районній газеті.
Бабуся вважає, що їй дуже пощастило на вчительку української мови та літератури Марію Петрівну, яка для неї стала прикладом самовідданої праці, взірцем у подальшій роботі. Марія Петрівна змогла кожного учня в класі навчити грамотно писати, яскраво висловлювати свої думки. А як захоплено і доступно розповідала про улюблених літературних героїв. До цього часу бабуся пам‘ятає вираз її обличчя і слова, що лились срібним струмочком із самої глибини її величної душі. Свій предмет вона вважала найважливішим, і щоденною невтомною працею подавала приклад школярам. Бабуся згадує, як Марія Петрівна, народивши вночі дитину, на ранок відпросилася з лікарні приймати екзамени у своїх учнів, бо хотіла особисто побачити результат власної роботи. А як змінився пригнічений настрій дітей, коли вони побачили, що улюблений учитель не залишив їх у цей відповідальний момент. Щаслива доля розпорядилася так, що перші кроки вчителя бабуся зробила в рідній школі, а поруч із нею була Марія Петрівна – мудрий наставник і старший друг. Усі уроки, працюючи в школі, бабуся намагалася бути схожою на свою вчительку, прищеплювала любов до рідного слова у душах маленьких школярів.
Бабуся першою у нашій російськомовній школі почала впроваджувати українську мову. Незабутнім для її вихованців і для мене залишаються родинні свята. Учителя району вивчали її досвід. А авторитету серед батьків можна позаздрити. Більшість з них мріяли, щоб їхніх дітей вчила тільки вона. Народна майстриня, чиї роботи знаходяться навіть в Америці, розчулена тим, як добре знають учні бабусі рідну мову, подарувала їй вишиті портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки, які стали справжньою окрасою кабінету, що був більше схожий на світлицю. Держава теж гідно оцінила працю бабусі. Крім величезної кількості грамот і подяк, вона носить почесне педагогічне звання – методист. Бабуся говорить, що душа дитини – чистий лист. І від кого, як не від учителя, залежить, що там буде записано, коли людина піде у доросле життя. Чи цвістиме там благородство і любов, доброта, вдячність, чи, може, закарбується образа, біль, відчай ?!
Приклад бабусиної щоденної невтомної праці вчить мене відповідальності, стриманості, терпінню, прищеплює любов до праці й творчості.
Разом із бабусею вчителем фізичної культури колись працював мій дідусь – Дзюбенко Антон Опанасович. Він був справжнім фанатом своєї справи і вмів це захоплення передати вихованцям. Дідусь повчає: у хворобі – не хворіти, коли сумно – не сумувати, а в тузі – не тужити. Коли я лежала в лікарні після тяжкої операції, він у самій палаті подарував мені волейбольний м‘яч і цим одразу підняв мені настрій, бо вселив надію на швидке одужання. Ентузіазм, оптимізм, віра в себе, свої сили, свій талант – це саме ті риси, які так необхідні нашому поколінню. Саме цьому навчив мене дідусь.
Бабусиного брата Миколу Васильовича, який зараз працює на Херсонщині, я вважаю найдемократичнішим директором школи. Талановитий викладач фізики, його учні - переможці предметних олімпіад. Але разом з тим, у нього дивовижні товариські стосунки з дітьми. Він для них – свій, бо може разом з ними стрибнути через паркан або грати на змаганнях з волейболу. А як заздрили його учням учасники туристичного змагання, коли Микола Васильович самостійно (особисто) куховарив і так приготував на конкурс картоплю-фрі, що команда перемогла.
Приклад професійного росту подає бабусина сестра – Світлана Василівна. Тричі вона складала вступні іспити до педагогічного вузу – такий величезний на той час був конкурс. А про іншу професію й думати не хотіла. А якщо чогось дуже бажаєш – обов‘язково досягнеш. Тому пройшла „тернистий шлях”: від піонервожатої до начальника районного відділу освіти. Світлана Василівна має звання „старший учитель”. Але особливо вона пишається подарунком Президента України – іменним годинником. Життя цієї людини вчить бути наполегливим у виборі правильного життєвого шляху, докладати зусилля, постійно працювати, удосконалювати свої професійні здібності.
Я дуже пишаюсь своєю тітонькою Оксаною Антонівною. Мене вражає її інтелект, твердий характер, неабиякі творчі артистичні здібності. Найбільший талант маминої сестри у вмінні побачити зірочку в кожній дитині, розвинути це обдарування і дати надію на майбутнє.
Але головним учителем мого життя стала для мене мама. Дякуючи їй, мені відомі всі сторони учительської праці з її буднями й святами. Я була свідком безсонних ночей, проведених мамою за перевіркою зошитів або підготовкою до уроків, хвилювання й турботи, коли її учні брали участь у різноманітних інтелектуальних випробуваннях. Я бачила сльози радості і величезного щастя, коли її вихованці отримували чергову перемогу, спостерігала почуття великої гордості, коли учні виходили випускниками зі школи і продовжували її справу.
Рідна мамо, Ви вчили мене любити свій народ, свою державу, вчили бути небайдужою, доброю, мати в душі безцінний скарб – совість. І то є найбільше щастя.
Звичайно, для мого життєвого становлення багато зробили вчителі рідної школи. Це люди величезного таланту. Вони охороняли наше дитинство, виховували любов до землі, праці і творчості, ділились своїми знаннями, вчили відповідальності, чесності, благородству. Василь Сухомлинський писав, що найкращий учитель для дитини той, хто, духовно спілкуючись із нею, забуває, що він учитель, і бачить у своєму учневі друга й однодумця. І дійсно, мої вчителі – це друзі й однодумці, тому і обирають кожного року випускники школи професію вчителя, бо любов до цієї благородної справи прищепили мудрі наставники.
Деякі знайомі не розуміють мого вибору – не модно, не актуально, не престижно. Згадаймо слова великого Кобзаря: „У кожного своя доля і свій шлях широкий” . У вчителя, як ні в кого, широка дорога. Бо прямує по ній він не один, поруч – велика когорта друзів й однодумців: колег та учнів. У них єдина мета, єдина надія, єдині турботи, радощі й печалі. У цьому я вбачаю велике призначення учительської роботи і їй віддаю перевагу над усіма іншими. Ще, дякуючи і своїм рідним, і вчителям, я зрозуміла, що у вчителя найскладніше, але водночас найрадісніше життя, тремтливо хвилююча й болісно важка творчість. Учитель, наче прекрасний чарівник, проникає у кожну дитячу душу, підбираючи потрібні ключики, знаходить найлагідніші слова.
Учитель творить людину. Велике щастя вчителя в тому, якщо учень став особистістю, створив себе і зумів реалізувати в цьому світі.
Працю вчителя ні з якою не порівняти. Ткаля вже через годину бачить результат своєї роботи, сталевар через кілька годин радіє вогненному потоку металу – це вершина його мрії, хлібороб через кілька місяців милується колоссям, що виросло в полі. Учителю ж треба працювати роками, щоб побачити предмет свого творіння.
Надзвичайна важливість учителя в становленні людини доведена часом, тому він зажди був, є і буде потрібний нашому суспільству, передаватиме дітям тільки добре, щире, світле, людяне.
Останні події на Україні здивували весь світ, і Україна стає новою державою. Я розумію, що від мого покоління залежить майбутнє цієї держави. Ми повинні творити, бо діяльність – це життя. Тому, розбудовуючи Україну в XXI столітті, ми будемо поєднувати досвід одного покоління зі знаннями, ентузіазмом і надіями іншого. Результат цієї співпраці – виховання справжніх громадян, які своєю діяльністю відроджуватимуть Батьківщину.
Від бабусі я почула народну мудрість: „Якщо ти посадив дерево – то не марно прожив життя.” Я мрію посадити своє дерево, щоб воно розквітло на рідній землі, яку я дуже люблю. Любити її – це означає бути потрібним їй; свої знання, уміння віддати на те, щоб вона стала сильною, справді незалежною, духовною, державою високої науки, економіки, культури й мистецтва. Саме таку найсвятішу, найвищу любов – любов до Батьківщини, пронесли у своїх серцях мої рідні, саме так любити Україну намагатимусь і я.
Колись, обираючи свій життєвий шлях, я твердо вирішила, що моє покликання – бути вчителем – філологом. Упевнена: у мене все вийде, бо мала гарних наставників і прагну бути схожою на них. Адже філолог, порівнюючи з іншими учителями, вчитель особливий. Він має бути не лише викладачем, а й психологом і соціологом, краєзнавцем та народознавцем, навіть істориком культури, майстром художнього читання, розумітися на різних видах мистецтва. Саме від філолога учні чекають уні-версальних знань. При всьому тому доводиться бути порадником своїх учнів з усіх питань. Вочевидь, саме філолога мав на увазі Іван Драч:

Нема жахливішої роботи,
ніж учительська,
Нема виснажливішої роботи
від учительської,
Де нерви паляться, мов хмиз сухий,
Де серце рветься в копоті і чаді.
Але нема щасливішої долі,
Коли людина з твої рук, УЧИТЕЛЮ,
Іде у світ – на краплю світ людніє.

З нагоди професійного свята хочу привітати всіх освітян Кам’янсько – Дніпровського району, дорогих серцю колег – вчителів Заповітненської школи, своїх рідних.
Якнайщиріше бажаю, аби вашу відданість роботі, високий професіоналізм і відповідальність, усі ваші зусилля було винагороджено насамперед успіхами із добутками дбайливо зрощеного вами молодого покоління. Нехай ваша праця завжди буде радісною, піднесеною, а також гідно поцінованою. Зичу вам натхнення, великих життєвих сил, професійної невтомності та творчої невичерпності, міцного здоров’я, добробуту й сімейного затишку!
ГРИНЦОВА Наталія Олександрівна,
випускниця Заповітненської ЗОШ.