Главная


гороскоп

Новини дня
Запорожский областной совет
Запорожская областная государственная администрация
Каменско-Днепровский районный совет
Каменско-Днепровская районная государственная администрация
Государственная налоговая администрация в Запорожской оласти


До 75-річчя визволення Кам’янсько-Дніпровського райну від фашистських загарбників

8.jpg

То був час болю та втрат, час героїзму та слави
Все далі в глиб історії йдуть роки минулої Другої світової війни. Але ніколи не померкне у віках світло Великої Перемоги нашого народу над найлютішим ворогом людства - гітлерівським фашизмом.

На початку Великої Вітчизняної війни сотні кам’янців призовного віку вступили до лав Червоної Армії.
3 наближенням ворога з селища було евакуйована громадську худобу, обладнання MTС і МТМ, промислових артілей, а також значну частину людей. На околиці селища споруджено протитанковий рів. З активістів селища створено винищувальний батальйон, а також партизанський загін в кількості 22 чоловік для бойових дій у тилу ворога. З наближенням фронту більшість бійців батальйону і партизанського загону влилася до лав Червоної Армії.
19 вересня 1941 року гітлерівці захопили Кам’янку. Відразу ж почалися арешти і розстріли комуністів, комсомольців, безпартійних радянських активістів, які не встигли евакуюватися. Окупантам вдалося схопити і відправити на каторжні роботи до Німеччини 1476 чоловік. Та люди не мирилися з «новим порядком», запроваджуваним силою зброї. Вони саботували заходи окупантів, не виходили на роботу, ховали продовольство і худобу, інші втекли у плавні до партизанів.
15 лютого 1942 року для подолання опору радянських патріотів гітлерівці ввели до Кам’янки каральний загін, який провів масові арешти, 160 чоловік фашисти відправили до Нікополя і там розстріляли.
Особливо трагічним для кам’янців був ранок 12 липня 1942 року, коли в протитанковому рову фашисти розстріляли 300 чоловік.
Відступаючи під натиском радянських військ, фашисти зруйнували приміщення MTС і МТМ, чавуноливарного заводу ім. Кірова, причал, склади «Заготзерна», адміністративні та господарські установи, а також вивели з ладу електростанцію, пошту, телеграф, зрошувальну систему, пошкодили радгоспний і колгоспний сади. Від рук озві-рілих фашистів загинуло 437 місцевих жителів.
8 лютого 1944 року, після запеклих чотириденних боїв, частини 3-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта Д. Д. Лелюшенка (4-й Український фронт) завершили ліквідацію Нікопольського плацдарму — останнього ворожого угруповання на лівому березі Дніпра, а напередодні 7 лютого визволили Кам’янку від ворога.
Хоробро билися кам’янці на фронтах Великої Вітчизняної війни. 2372 жителі селища за мужність і героїзм нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, смертю хоробрих загинуло 225 односельців. Полеглим воїнам — уродженцям району — в центрі селища споруджено 15-метровий обеліск Слави. На ньому викарбовано 1492 імені.
На початку квітня 1944 року стали до ладу окремі цехи чавуноливарного заводу, шкіряний цех, слюсарня, шорня та інші майстерні райпромкомбінату.
Великі зусилля докладалися до відбудови МТС, радгоспу і колгоспів. Завдяки допомозі братніх республік відроджувалися колгоспні тваринницькі ферми.
У серпні 1944 року селище перейменували на Кам’янку-Дніпровську.
З переможним закінченням Великої Вітчизняної війни до селища повернулися демобілізовані воїни. У січні 1946 року в Кам’янці спалахнуло електросвітло. Стали до ладу відбудовані насосна станція та магістральний канал зрошувальної системи. Після пуску Дніпрогесу прокладено постійну кабельну лінію через Дніпро, що створило практичні можливості для суцільної електри-фікації всього району.
У 1949 році методом народної будови неподалік від селища споруджено Білозерське водосховище обсягом 3 млн. кубометрів. 1957 року селище віднесено до категорії міст районного підпорядкування.
В радгоспі «Кам’янка» у 1969 році вже було 4063 га землі, з них 1024 га під садами, 1968 га орної землі, 145 га природних пасовищ, 58 га лісових насаджень, інших угідь — 868 га. Сортування, калібрування та упаковка плодів велася на спеціальній фабриці, обладнаній холодильниками. Її потужність 100 тонн плодів за зміну. В радгоспі працював виноробний завод, щорічна продукція якого становила 200 тис. декалітрів плодоягідного вина.
Риболовецька артіль «Прибой» виловлює в Каховському морі та Білозерському лимані 5—6 тис. цнт риби щороку. Нерестове господарство провадило роботи по акліматизації нових видів риб — білого амура, товстолобика, коропа та інших. Розводиться ондатра, є звіроферма, де вирощується норка.
У 1965—1967 рр. збудували консервний завод з річною потужністю 65 млн. умовних банок овочевих, фруктових і м’ясних консервів. Працював також томатний завод, що виробляв пасту і сік. 2150 тонн тваринного масла, сиру, бринзи, сметани та інших молочних продуктів випускав щороку маслозавод.
Кам’янка-Дніпровська розташована на три метри нижче рівня Каховського моря, і тут споруджено берегову захисну дамбу. Довжина її 13 км, з боку водоймища вона вимощена гранітом. Із захисної дамби відкривається чудовий краєвид на море. Це улюблене місце відпочинку трудящих.
Місто невпинно зростає. За післявоєнні роки майже повністю оновлено його житловий фонд: протягом 1950—1969 рр. тут споруджено 12 багатоквартирних комунальних і 2838 індивідуальних житлових будинків. Упорядковані вулиці потопали у зелені декоративних дерев та кущів. Автобусні маршрути зв’язали центральну частину міста з його околицями. Діяло 36 км водогону, вулиці і майдани освітлюються ліхтарями денного світла.
У місті працювало 50 магазинів і ларків. Невпинно зростав добробут трудящих.
Місто має лікарню на 175 ліжок, добре обладнану поліклініку з профілактичними і лікувальними кабінетами. Працює пологовий будинок, фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки, медичні консультації тощо. У них трудиться 166 медичних працівників з вищою та середньою спеціальною освітою.
В 1969/70 навчальному році загальне обов’язкове навчання здійснювали 3 середні (одна з них школа-інтернат), восьмирічна і 2 початкові школи, а також вечірня школа робітничої молоді, заочна середня та семирічна музична школи. Всього в них працює 165 вчителів. До послуг кам’янців — Будинок культури, кілька клубів, кінотеатр; в бібліотеках міста налічується понад 120 тис. книг. Працював краєзнавчий музей. На 1970 рік трудящі міста передплатили 20,5 тис. примірників газет і журналів.
Кам’янка-Дніпровська забудовувалася за генеральним планом, складеним на 25 років. Споруджуються багатоповерхові житлові будинки, Будинок культури на 600 місць, дитячі садки і ясла, автовокзал і ресторан, було закладено парк на 42 гектарах. Околиці міста злилися з сусідніми селами — Водяним та Великою Знам’янкою. Сюди щороку приїздить чимало туристів. Тут побували видатні на той час письменники: Ол. Фадеев, Ол. Корнійчук, Ванда Василевська, Ол. Довженко, Євген Поповкін, Маргарита Алігер та інші.
І. П. ГРЯЗНОВ (З книги «Історія міст і сіл
УРСР. Запорізька область, 1970»)

Велика Знам’янка – під час війни та після
Після віроломного нападу гітлерівської Німеччини на Радянську країну переважна більшість чоловіків призовного віку стала до лав Червоної Армії. Самовіддано, під гаслом «Все для фронту, все для перемоги!» працювали колгоспники — жінки, літні люди, підлітки на збиранні врожаю 1941 року. З наближенням фронту проведено евакуацію на схід частини населення, колгоспного майна і техніки.
18 вересня 1941 року гітлерівці окупували Велику Знам’янку. Невдовзі на околицях села фашисти розстріляли 70 активістів. Та, незважаючи на масові вбивства, і репресії проти місцевого населення, воно всіляко чинило опір ворогові: тут активно діяли партизанський загін, диверсійна та підпільна групи.
У травневу ніч 1942 року над плавнями було скинуто червоноармійський десант. Через кілька днів у селі з’явився незнайомий юнак, якого відразу ж схопили поліцаї. Після допиту і знущань у жандармерії хлопця відпустили. Це був комсомолець Н. К. Тараскін. Незабаром він почав працювати сторожем на баштані. Назвався Д. І. Махіним. Разом з іншими товаришами він створив у Великій Знам’янці Добровільну організацію патріотів — «ДОП», до якої входили Д. Д. Козлова, комсомолки Н. П. Печуріна, Г. К. Стрельцова, вчителька Л. Н. Белова, коваль С. І. Беров, 3. Д. Приданцева, К. А. Тяжлова, Г. Я. Галунець, О. Г. Маслова та інші — всього понад 40 чоловік. Патріоти розповсюджували антифашистські листівки, перешкоджали вивезенню молоді до Німеччини. Чотири місяці підпільники героїчно боролися проти окупантів. Але внаслідок недостатньої конспірації група була роз-крита. Десять її членів, у т. ч. і керівників, фашисти розстріляли 7 січня 1943 року.
З березня 1942 року однією з партизанських груп у Великій Знам’янці керував комуніст К. І. Баранов, колишній викладач Бердянського учительського інституту. До його групи входили Г. П. Кузовлєв, Ф. В. Кружнов, М. І. Федорченко, П. П. Федорченко, Н. М. Власенко, О. І. Ясницький, А. І. Точиліна та інші — всього 30 чоловік. Партизани знищили 33 фашисти, 11 ворожих автомашин, танк. Вони всіляко перешкоджали окупантам вивозити молодь до Німеччини.
Восени 1943 року в знам’янських плавнях висадилась парашутна диверсійна група в складі В. Лапіна, М. Бєдарєва, М. О. Сухова та О. А. Фільчагіна, яка влилася до партизанського загону К. I. Баранова. Під час однієї з облав М. Бєдарєв і В. Лапін загинули. Напередодні визволення села гітлерівці схопили і розстріляли командира групи К. І. Баранова. Велику допомогу партизанам та селянам подавали лікар М. М. Молодико та працівниця аптеки Є. О. Шерстюк. Тим, кому загрожувала відправка до Німеччини, вони видавали фіктивні довідки про хворобу, робили щеплення, які штучно викликали захворювання.
Відступаючи окупанти пограбували колгоспне майно, спалили виробничі та службові приміщення, три школи, аптеку, 6 житлових будинків.
У сільському сквері височить гранітний монумент. На ньому викарбувано імена героїв-підпільників, які віддали своє життя в боротьбі проти фашист-ських загарбників.
6 лютого 1944 року частини 243-ї дивізії 3-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту визволили Велику Знам’янку від фашистських окупантів. Під час визволення села загинуло 39 бійців і офіцерів Червоної Армії; вони поховані в трьох братських могилах, на яких жителі села спорудили пам’ятники.
Багато жителів Великої Знам’янки проявили велику мужність і героїзм у боях з фашизмом на фронтах Великої Вітчизняної війни. 265 чоловік за бойові подвиги удостоєні урядових нагород, а І. І. Бувіну, К. Є. Ковалю і Г. Є. Ткачову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ще за Дніпром гриміли гармати, точилися повітряні бої, а жителі Великої Знам’янки почали відбудовувати зруйноване війною господарство. Повесні 1944 року першим привів свою корову і запріг у плуга 76-річний Т. Ф. Топорков. Його приклад наслідували інші. Посівне зерно в поле носили на плечах клунками. Всі свої сили колгоспники спрямували на те, щоб підняти колгоспне господарство, допомогти воїнам швидше розгромити ворога. Жінки збирали для бійців теплі речі, а також кошти на будівництво літаків і танків.
До 1945 року у Великій Знам’янці відновили роботу всі колгоспи. Велику допомогу дістали колгоспи від держави та братніх республік: сюди прибували худоба, техніка, надходив ліс.
В роки першої післявоєнної п’ятирічки колгоспи села набагато зміцніли, а згодом досягли довоєнного рівня виробництва.
1950 року на базі артілей села утворилося три укрупнені колгоспи, у 1953 році почала працювати МТС. У 1957 році на базі колгоспів створено великий радгосп «Знам’янський», у 1962 році з радгоспу виділилась птахофабрика «Лиманна», що спеціалізується на розведенні качок.
Радгосп «Знам’янський» та птахофабрика «Лиманна» — були на той час сучасні, механізовані господарства.
Велику роботу серед населення проводила сільська рада, приділяючи увагу впорядкуванню села, організації торгівлі, роботі клубів, бібліотек, шкіл.
Протягом 1951—1969 рр. у Великій Знам’янці було споруджено 700 житлових будинків. Тут з’явилися нові вулиці, забудовані кам’яними будинками. У 1952 році в селі був відкрито фізіотерапевтичний кабінет, а в 1967 — рентгенкабінет; того ж року споруджено нову лікарню на 52 ліжка, амбулаторію, пологовий будинок, три медичні пункти. На виробничих дільницях діяли профілакторії. В медичних закладах трудилося 36 кваліфікованих медпрацівників, у т. ч. 5 лікарів.
У 1969 році в селі працювали середня, три восьмирічні і дві початкові школи, функціонував консультаційний пункт районної заочної середньої школи. З 1966 року працювало професійно-технічне училище. В селі працювало 97 вчителів.
У Будинку культури та клубах організовуються вечори трудової слави, зустрічі з ветеранами, посвячення в хлібороби, весілля, урочисті проводи молоді до армії. До села приїздили мистецькі колективи Запоріжжя, Києва, Москви.
У чотирьох бібліотеках села 1969 року налічувалося понад 20 тис. книг. Кожна сім’я передплачує газети і журнали.
О. П. ЗЕТЧЕНКО
(З книги «Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область, 1970»)

Велика Білозерка – роки війни та післявоєнне становлення
Як тільки в селі стало відомо про напад фашистської Німеччини, понад 1,5 тис. чоловіків призовного віку стали до лав Червоної Армії. На виробничих ділянках їх замінили жінки й підлітки. Незважаючи на нестачу робочих рук, збирання колоскових закінчили вчасно. Колгоспи виконали річний план хлібозаготівель, здали для потреб армії багато худоби і верхових коней. З наближенням фронту створювалися загони народного ополчення. З села були евакуйовані машини, обладнання МТС, колгоспна худоба, багато людей.
19 вересня 1941 року село окупували фашисти. Вони почали грабувати населення, господарства колгоспів, знищувати радянських людей. 29 жовтня загін есесівців розстріляв велику групу патріотів.
В ніч на 26 червня 1942 року у протитанковому рові на околиці села фашисти розстріляли 200 колгоспників, серед яких було багато жінок, дітей і літніх людей. Непосильним тягарем на плечі селян лягли численні побори. Як правило, окупанти повністю забирали хліб.
З перших днів окупації жителі Великої Білозерки всіляко саботували заходи військової адміністрації: псували майно, не виходили на роботу. В селі виникла підпільна група під керівництвом молодої колгоспниці Г. Ф. Сторчило. Члени підпільної групи вели агітацію серед молоді, закликаючи юнаків і дівчат уникати відправки до Німеччини. І це дало наслідки. Окупантам вдалося вивезти з Великої Білозерки лише 190 чоловік, хоч намічалося 500.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, гітлерівці чинили нові злочини, розстрілювали людей. Окупанти знищили МТС, цегельню, друкарню, вітряки, тваринницькі ферми, понад 500 житлових будинків й інше. Загальні збитки, заподіяні лише колгоспам села становили 147,7 млн. карбованців.
29 жовтня 1943 року війська 4-го Українського фронту, зокрема, воїни 279-ї стрілецької дивізії визволили село від німецько-фашист-ських загарбників. В запеклих боях за Велику Білозерну загинуло 3233 радянських воїнів. Жителі села свято шанують їх пам’ять, на могилах героїв встановлені пам’ятники.
У лавах Червоної Армії мужньо билося з ворогом понад дві тисячі односельчан. Безсмертний подвиг здійснив С. А. Савушкін, командир стрілецької роти. У критичний момент одного з наступальних боїв він підняв роту в атаку, і це забезпечило радянським частинам успіх всієї операції. За сміливість і відвагу йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У боях з фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни загинув 591 житель села.
Відразу ж після визволення Великої Білозерки було налагоджено роботу крамниць, шевських і кравецьких майстерень, пошти, зв’язку. Почалася відбудова райпромкомбінату. Невдовзі вже працювали ковальсько-слюсарний, шкіряний, теслярський, гончарний та інші цехи. Робітники МТС побудували тимчасові приміщення майстерень, відремонтували 3 трактори, 5 комбайнів, деякий інвентар.
Важко було піднімати артільне господарство: в селі залишилося всього 290 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 33 пари волів, 7 корів, 137 робочих коней. Держава виділила для МТС 83 трактори, для колгоспів — 298 коней, 600 корів, 1000 овець, 2800 цнт посівного матеріалу, майже на 3 млн. крб. різних промислових товарів і 140 тис. крб. довготермінового кредиту.
В свою чергу трудівники села всіляко підтримували Червону Армію продовольством. До фонду постачання армії колгоспи здавали зерно, овочі, м’ясо. З урожаю 1943 року державі було здано 420 тис. пудів хліба. У 1944 році план сівби ярих культур колгоспи виконали на 124,1 проц. У лютому того ж року жителі села зібрали 675 тис. крб. на будівництво ескадрильї «Великобілозерський колгоспник». Артілі взяли також шефство над донецькою шахтою № 9. Вони відправляли гірникам зерно, м’ясо, яйця. Молодь села брала активну участь у відбудові промислових підприємств Запоріжжя. З грудня 1944 року по березень 1945 року 550 колгоспників працювали на відбудові Дніпрогесу, за відмінну працю їм вручили Червоний прапор і третю премію. Із зароблених на відбудовних роботах грошей великобілозерці внесли 200 тис. крб. на будівництво ескадрильї «Відбудовник Дніпрогесу».
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни до села повернулися демобілізовані воїни.
Вже у 1947 році великобілозерські колгоспи засіяли на 1200 га більше, ніж 1940 року. Наступного року державі було здано на 1 млн. 80 тис. пудів зерна більше, ніж у попередньому.
З 1950 року у Великій Білозерці почалося поступове укрупнення колгоспів, внаслідок чого замість 23 дрібних господарств було утворено 6 великих багатогалузевих механізованих артілей. Це дало змогу збільшити виробництво сільськогосподарської продукції.
На 1 січня 1969 року в селі працювали 646 механізаторів і 82 спеціалісти сільського господарства.
У Великій Білозерці працювало відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки», «Міжколгоспбуд», «Міжколгоспшляхбуд» та підприємства місцевої промисловості: маслозавод, олійниця, металомеханічний завод. У 1968 році вони випустили продукції більш як на 800 тис. карбованців.
Високі темпи розвитку суспільного виробництва забезпечують неухильне піднесення добробуту і культури трудящих. Невпізнанно змінився зовнішній вигляд села. У 1960—1969 рр. споруджено близько 400 індивідуальних будинків, приміщення лікарні, кінотеатру, школи-інтернату, побутового комбінату, середньої та двох восьмирічних шкіл, культмагу, трьох Будинків культури тощо. Продовжувалися роботи по впорядкуванню села.
Розширюється мережа закладів охорони здоров’я трудящих. За останнє десятиліття тут споруджено лікарняне містечко на 125 ліжок, діє 7 медичних пунктів, З пологові будинки, де працювало 25 лікарів і 72 чоловіка середнього медичного персоналу. В селі функціонували дитячі ясла, два дитячі садки.
Разом із зростанням матеріального добробуту підноситься і культура трудящих. У селі працювало 2 середні, 3 восьмирічні і 4 початкові школи, в яких працювало 94 вчителі. У селі діяла заочна середня школа, де молодь здобуває середню освіту без відриву від виробництва.
Багатою за змістом і різноманітною за формою стала діяльність культурно-освітніх установ. Гордістю села були Будинки культури колгоспів «Росія», «Білозерський» та ім. Суворова. В селі діяв кінотеатр на 460 місць, 16 стаціонарних та одна пересувна кіноустановка. Трудівники села міцно подружили з книгою. У Великій Білозерці — 21 бібліотека, загальний книжковий фонд яких перевищує 100 тис. книг. На кожну тисячу чоловік населення в 1968 році передплачено 920 примірників газет і журналів.
У найближчі роки село прикрасять сотні нових житлових будинків, три колгоспних будинки культури, бібліотека, магазин, нова автоматична телефонна станція, дитячі садок і ясла, 2 стадіони. Продовжується укладка водопроводу, брукування та асфальтування вулиць і тротуарів, озеленення села.
А. Г. ЩЕРБИНА (З книги «Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область», 1970 р.)

Водяне – під час війни та після
З наближенням фронту у Водяному створено народне ополчення, до якого першого ж дня записалося понад 200 чоловік. Загін народного ополчення перетворили у винищувальний батальйон, який тримав оборону на р. Конці, де за допомогою місцевого населення підготували оборонні споруди. Водночас з села евакуювали на Схід трактори, комбайни, велику рогату худобу й коней. Виїхала й частина населення.
18 вересня 1941 року Водяне захопили німецько-фашистські загарбники. Для підпільної роботи в тилу ворога було залишено групу в складі 30 чоловік. Її очолив М. С. Самарець. З перших же днів патріоти встановили зв’язок з частинами Червоної Армії, які тримали оборону в сусідньому селі Балках. Партизани здійснили чимало бойових операцій. Разом з групою червоноармійців вони увірвалися до Кам’янки-Дніпровської, знищили фашистських вартових, розгромили комендатуру, вбили 5 солдатів. Після жорстокого бою партизани відступили у плавні. Виняткову мужність в боях з фашистами проявили Г. С. Чорний, М. В. Касай, К. Л. Гура, П. А. Буряк, М. П. Литвиненко та інші.
Невдовзі до Водяного гітлерівці направили загін карателів. Для жителів села настали особливо важкі дні. 24 жовтня 1941 року фашисти схопили у плавнях М. Литвиненка, С. Мороза, К. Гуру, Ф. П. Савченка та інших. Після допиту і нелюдських катувань вони розстріляли спійманих, а поранених Ф. Савченка та К. Гуру живими закопали в землю. У листопаді їм вдалося схопити М. С. Самарця. Після тортур його розстріляли. Гітлерівці розстріляли дочку комуніста М. В. Пархоменка тільки за те, що вона йшла селом під час комендантської години.
8 лютого 1942 року окупанти заарештували 57 комуністів, комсомольців та активістів села. У червні того ж року за зв’язок з партизанами заарештовано ще 85 чоловік. Перед стратою над партизанами-підпільниками жорстоко знущалися. Ще 5 травня того ж року гітлерівці оголосили набір добровольців на роботу до Німеччини. Але на збірний пункт ніхто не з’явився. Розлючені окупанти схопили понад 120 перших-ліпших юнаків і дівчат. Та поблизу переправи через Дніпро багато молоді розбіглося. За зрив «мобі-лізації» окупанти переслідували Г. О. Рознатовську, а комсомолку, колишнього депутата сільради Г. А. Малу побили мало не до смерті. За три роки й чотири місяці окупації Водяного фашисти стратили понад 200 активістів і вивезли на каторгу до Німеччини 1238 чоловік.
Незважаючи на жорстокий терор, патріоти не припиняли боротьби проти окупантів. Так, Т. О. Виблова з 22 листопада 1943 до 22 січня 1944 року допомагала партизанам-парашутистам Г. С. Саркисову і К. Л. Берестову, які мали радіостанцію і проживали на квартирі П. П. Пархоменко. Восени 1943 року молодь Водяного відмовилася працювати на будівництві моста через Дніпро. Зігнані сюди юнаки й дівчата розбіглися. Фашисти протягом місяця шукали учасників цього страйку; М. О. Кириченка, В. Я. Яременка, М. В. Дорошенка, Є. Д. Дулю, П. Я. Концур, М. Й. Оверко та інших їм вдалося схопити. Затриманих привезли до Кам’янки-Дніпровської на місце будови мосту і там прилюдно розстріляли як партизанів. Після визволення Кам’янки-Дніпровської прах загиблих перенесено до рідного села і поховано в парку. На могилі патріотів встановлено пам’ятник.
Водяне визволили від ворога 6 лютого 1944 року бійці 266-ї дивізії 32-го стрілецького корпусу 4-го Українського фронту.
На фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо билися з ворогом багато вихідців з Водяного, 613 з них відзначено бойовими орденами та медалями СРСР. Під час боїв за визволення м. Миколаєва матрос Ф. О. Окатенко виявив виняткову мужність — першим увірвався до опорного пункту фашистів, знищив кілька вогневих точок гітлерівців і близько 30 солдатів. Під час бою Ф. О. Окатенко загинув, йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
І. Г. Білик — кавалер трьох орденів Слави і семи медалей. Він і В. А. Оверко брали участь у штурмі Берліна. 22 червня 1945 року В. А. Оверко разом з односільчанином І.Г. Біликом брали участь у параді Перемоги на Красній площі в Москві.
У перші дні після визволення села відбудова господарства лягла головним чином на плечі жінок та підлітків. В артілях лишилося тільки 4 розбитих трактори, 2 комбайни, 2 молотарки, 7 сівалок, кілька плугів, косарок, віялок. На тваринницьких фермах налічувалося лише 5 коней, 6 волів та 19 корів. На весняній посівній працювали і старі, і малі. Землю копали лопатами, боронували граблями. На збирання зернових вийшло понад 700 жінок. Незважаючи на труднощі, з жнивами впоралися за 15 діб.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни до села повернулися демобілізовані воїни.
У квітні 1956 року на базі колгоспів села створено радгосп «Водяне», були створені народні дружини, товариські суди. Сільрада постійну увагу приділяла створенню нормальних побутових умов для трудящих, поліпшенню культурно-освітньої роботи та благоустроєві села.
Протягом 1951—1969 рр. у селі споруджено 1800 будинків, вже не стало хат під соломою та очеретом. Трудящі живуть у добротних будинках під шифером, черепицею або залізом. Село прикрасили нові приміщення сільради, бібліотеки, пошти, лікарні, літнього кінотеатру, триповерхової середньої школи, двох їдалень, двох побутових павільйонів тощо. Тут з’явилися автоматична телефонна станція, водогін. Село зв’язане з обласним і районним центрами автобусним сполученням.
Роки, що минули, були для Водяного роками боротьби і титанічної праці. Виросли і змужніли люди, чудовим стало село.

С. І. МАСЛИВЕЦЬ (З книги «Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область », 1970 р.)