Главная


гороскоп

Новини дня
Запорожский областной совет
Запорожская областная государственная администрация
Каменско-Днепровский районный совет
Каменско-Днепровская районная государственная администрация
Государственная налоговая администрация в Запорожской оласти


Випускниця 1941 року згадує…

11.jpg

Якось напередодні Дня вчителя, кілька років тому, у приймальні Кам’янсько-Дніпровської районної гімназії «Скіфія» пролунав дзвінок стаціонарного телефона. Приємний жіночий голос повідомив, що педагогічний колектив гімназії хоче привітати зі святом наша випускниця, випускниця 1941 року. Повірити в це було важко, але, коли у слухавці почувся енергійний і впевнений (учительський!) голос поважного віку жінки, всі наші сумніви розтанули.
Нашою співрозмовницею виявилась Олександра Григорівна Малофієнко (Косенко), наша землячка, яка проживає нині в м. Нікополь і дуже добре пам’ятає своє коріння. Вона побіжно розповіла про основні моменти своєї біографії, які дуже зацікавили нас. Подальше знайомство з нею та її донькою, в телефонному режимі, наштовхнуло нас на запис її спогадів та використання їх у навчально-виховному процесі гімназії, як приклад усно-історичних досліджень, що широко використовуються сьогодні в світовій педагогічній практиці.

Про що ж ми дізнались?
Народилась Олександра Григорівна в Кам’янці-Дніпровській (тоді – селі Кам’янка) у далекому 1923 році. Сім’я була великою, батьки виховували п’ятьох дітей – трьох хлопчиків і двох дівчаток. Доводилось тяжко і багато працювати, часи були складні. Держава зверталась до населення з проханням: здавати надлишки зерна і харчів. Батько добровільно сплачував усі податки, а на початку 30-х років навіть здав державі свій будинок і поїхав на роботу на Донбас. Сім’я ж залишилась жити в Кам’янці на квартирі, поки батько не облаштувався на новому місці і забрав усіх до себе. Працював він на шахті. Забезпечення продуктами на Донбасі було дуже добрим, тому сім’я пережила голодні роки без втрат, ще й допомагали родичам, які, за словами Олександри Григорівни, приїжджали до них «пухлі від голоду». Все було добре до 1937 року… Того року батько був репресований і сім’я змушена була переїхати назад у Кам’янку до бабусі.
Коли розпочалась війна, Олександра Григорівна закінчила 9-й клас. Почалось важке життя в окупації. Пам’ятає, що весь час доводилось ховатися, щоб не відправили до Німеччини. Як тільки було звільнено Кам’янку, комсомолка Олександра, разом із такими ж добровольцями, поїхала на відновлення шахт Донбасу, вважаючи це своїм обов’язком. Потрапила в Краснодон, на шахту, де нацисти розправились із молодогвардійцями. Працювала телефоністкою на комутаторі, але ж їй, як і всім її одноліткам, хотілось подвигів! Пішла до управляючого і заявила, що хоче в забій. Відповідь була короткою: «Хочеш – іди!». Лежачи на боці, вручну, киркою добувала вугілля, таке необхідне тоді державі. Про себе ніхто не думав. Було радісно через те, що приносили користь суспільству, адже йшла війна і для перемоги потрібно було всім докладати максимум зусиль. Зараз наша героїня має посвідчення учасника Великої Вітчизняної війни, яке отримала у 1997 році.
Пропрацювала на шахті до відпустки, поїхала провідати рідних і випадково дізналась, що у Нікополі відкривається педагогічне училище. Склала вступні іспити і була зарахована до закладу. Почалась нова сторінка життя…
Студентські роки пролетіли швидко. Після закінчення училища за направленням поїхала вчителювати у Павлоградський район Дніпропетровської області. Потім були інші школи, учні, батьки, уроки – цілих 34 роки. Останнє місце роботи – школа №5 м. Нікополь. Зараз вона «Ветеран праці», має 3 ювілейні медалі і багато записів у трудовій книжці з подяками, грамоти. Згадує, що завжди любила свою роботу, всі свої знання і досвід віддавала дітям, любила, вчила, виховувала їх. Мабуть, саме тому свою першу вчительку і досі пам’ятають сотні вихованців Олександри Григорівни, навідують її, вітають із Днем народження та святами, підтримують. Часті гості в квартирі – колишні колеги, керівництво міста, представники ветеранських організацій. Вони шанують і підтримують Олександру Григорівну. Вона ж у свої 95, не зважаючи на вікові недуги, не втратила інтересу до життя: читає всі місцеві газети, слухає новини, спілкується з колегами, учнями. Поряд із нею протягом багатьох років її донька Анна, теж у минулому вчителька. Мама безмежно вдячна їй за підтримку.
А ще Олександра Григорівна живе спогадами. Її пам’ять зберегла події кількадесятирічної давнини, зокрема і про Кам’янку, про шкільні роки. З її спогадів ми дізнались, що повернувшись із сім’єю з Донбасу, вона пішла вчитись у нашу школу в 5 чи 6 клас і в 1941 році закінчила дев’-ять класів. Пам’ятає директора Миколу Андрійовича Галкіна, завуча Іванця Павла Єлисейовича, який після війни став директором школи. Він був, за словами колишньої його учениці, дуже хорошим математиком. Згадує: «Зайде в клас, привітається. Діти ще не сіли, а він жартує, каже: «Йду коридором, а мене Муза торкає за рукав – «Викличте мене!», так що, Музо, просилась – іди!». А Муза вся аж тремтить, виходить до дошки, чекає підказку…». Продовжує: «Наш клас любили всі вчителі, жартували з нами, адже в нас була стовідсоткова успішність. Всі переходили із класу в клас. Це був 9-А клас. Усі намагались добре вчитись, за що нас неодноразово нагороджували перехідним прапором. Хлопці не ображали дівчат. На перервах грали в ігри, намагались більше бувати на свіжому повітрі, провітрювали клас. Дуже старанно чергували. Вожатою в школі працювала моя тітка Анна Павлів-на Косенко (в заміжжі - Фенченко). Старшо-класники були вожатими у молодших школярів, допомагали їм у всьому. Всі дерева у дворі, вздовж алеї два ряди – ми садили, доглядали. У школі був буфет, обіди привозили туди з їдальні. Все було добре. Та й взагалі, перша школа завжди була передовою!». Ще пам’ятає вчительку української мови та літератури Варвару Федорівну Мироненко, вчителя географії Олександра Івановича Крившина, вчителя хімії Ноду.
Серед однокласників згадує Івана Винниченка, Володю Ульянова (його мама була вчителькою початкових класів школи, у нього ще була сестра Майя), Шуру Минаєва, Льову Васіна, Олега Наговського, Мішу Зикова, Миколу Щедріна, Павла Миргородського. Більшість хлопців-однокласників пішли на фронт, це була так звана перша «хвиля» (тоді в школу йшли у 8 років, тому після закінчення 9 класу всім було 17-18 років), майже всі вони не повернулись. Дівчата-однокласниці: Муза Альянова, Віра Костенко, Галина Богдан, Клава Желтоухова, Надя Миргородська, Неля Таран, Женя Недосуг, Розіта Пономорьова, Валентина Машинська, Марія Кліпіліна, Ліда Корнєва.
Чи не найбільше запам’ятався такий епізод із шкільного життя. Коли закінчили 9 клас, з учителем фізкультури Федором Федоровичем Кузьменком і військовим керівником група кращих учнів відправилась у воєнізований похід (пішки), щоб передати естафету (прапор) у Рогачинську школу, а вони вже повинні були передати естафету в Крим. Дорогою почався сильний дощ, гроза. І учні, і продукти, що були на підводі, промокли. Добравшись до школи в Рогачику, в одному із класів сушились, перевдягались, вручили тамтешнім учням прапор і вклалися спати, щоб наступного дня повернутись додому в Кам’-янку. Вранці прокинулись і почули крики: «Війна! Почалась війна!..».
Спогади колишньої учениці зберігають ще багато світлих і трагічних подій із її життя. Доповнюють їх світлини, які люб’язно надала нам донька. На їх основі наші учні створили відео, яке використовується на уроках історії рідного краю, у виховній роботі.
В переддень Дня вчителя хочеться привітати із нашим спільним святом Олександру Григорівну Малофієнко, її доньку Анну Павлівну Мироненко, вчителів, усіх випускників Кам’янсько-Дніпровської загальноосвітньої школи №1 та її правонаступниці Кам’янсько-Дніпровської районної гімназії «Скіфія», хто пов’язаний з учительством. Педагогічний колектив гімназії бажає всім міцного здоров’я, благополуччя, достатку, творчості і натхнення! Хай щастить!
Людмила Олененко, учитель історії КЗ «Кам’янсько - Дніпровська районна гімназія «Скіфія»»

РЕАЛ ПЛАСТ