Опубликовано novdnja.zp.ua 25/05/2017
Історія села Водяне – це історія моєї Батьківщини. В кожного із нас є маленька Батьківщина – це рідне село чи місто, в якому ми народилися, де знаходиться рідна домівка, де живуть або жили дорогі та найрідніші для нас люди – батьки, які дали нам життя, виростили нас і навчили любити світ та рідний край. Для моїх односельців такою батьківщиною є село Водяне, яке більшість із нас дуже любить. Тут живуть наші діти, онуки, друзі, родичі, тут пройшло життя старшого покоління та наших друзів.
Історія села дуже цікава. Торкаючись пожовклих сторінок архівних паперів, дізнаєшся дуже багато цікавого. На перший погляд здається, що 236 років – це багато, а насправді лише дев’яте покоління корінних жителів села зараз народжується. Кожні пращурі внесли свій вклад у розвиток та історію села. Саме про це моя розповідь.
(Продовження. Початок в №14,17, 22 2017 року)
Штаб Кримської армії розмістився в Нікополі. 26 червня цього ж року третій батальйон, який прикривав відхід армії з Криму, залишив Генічеськ і відходив з боями на Каховку, і там зайняв оборону від Берислава до Херсону.
В середині червня 1919 року село Водяне захопили денікінці. Вони жорстко розправились з партизанами Н.К. Ященком та М.М. Дорошенком, які залишені були для підпільної роботи. Після знущань стратили сільського активіста Й.А. Верчича. Допитували і катували членів сім’ї К.А та М.М. Чорних та Л. Комишнього. Майже пів- року порядкували денікінці в селі, відбирали у селян продукти харчування та худобу.
У липні 1919 року Кримська Армія була реорганізована в 58-му Кримську стрілкову дивізію з передачею їй спеціальних частин. Командиром дивізії став Іван Федорович Федько, а командиром третього Таврійського полку залишився В.І. Карпенко. На початку серпня 1919 року 58-а Кримська дивізія, у складі якої був і третій батальйон, двинулась по степових дорогах у героїчний похід до Києва на з’єднання з північними частинами Червоної Армії. Похід був дуже складний. Постійно відбувались сутички з денікінцями, махновцями та іншими «отаманськими» угрупуваннями.
В цей час 525-й полк почав підступати через Миколаїв по Варваровському мосту на правий берег річки Буг. В районі колонії Єрделі відбувся бій з офіцерським Симферопольським полком білогвардійців. В цьому бою смертю хоробрих загинув командир третього батальйону Яків Федорович Кива. Командиром батальйону став Василь Якович Разнатовський. Іван Юхимович Гирський став командиром полку. Під час наступу на Київ в бою з білогвардійцями під Ясногорожскім В.Я Разнатовський був поранений, командиром батальйону став Никифір Іванович Лебідь. В ході бойових дій під Києвом 58-а Кримська дивізія зустрілась з 44-ю дивізією, і спільно виконували завдання. Дивізія була нагороджена почесним прапором. Командир дивізії І.Ф. Федько був нагороджений орденом Червоного Прапора, всьому особовому складу дивізії видана грошова премія.
Село Водяне знаходилось під владою денікінців з кінця червня 1919 року по січень 1920 року. За цей період денікінці розправилися з активом села. Так після жорстких катувань Никифора Кириловича Ященка і Михайла Михайловича Дорошенка вивезли в кучугури і там розстріляли. Активіста Йосипа Верчича після знущань при спробі втекти зарубали шашкою, а потім тіло повісили на акації біля волосної управи. Були заарештовані дружини партизан К. Чорного, М. Чорного, Л. Комишнього, їх били на допитах. Афанасія Разнатовського побили, а будинок спалили тільки за те, що його син був у Червоній Армії. Вони грабували селян, забирали худобу, коней. Лише 7 січня 1920 року 46-та стрілкова дивізія 14 армії звільнила село від денікінців.
Після розгрому денікінців тимчасова передишка. У селі Водяне відновив роботу волосний ревком, який очолив К.С. Піскоха і інші органи радянської влади, які підтримували порядок, збирали хліб для Червоної Армії і тим селянам, які потребували продуктів харчування. Селяни посіяли хліб і готувались до мирного збирання врожаю.
Але мирний період тривав не довго. У другому півріччі 1920 року південь України, села Мелітопольщини, і в тому числі Водяне, 7 липня 1920 року було захоплено військами барона Врангеля. В селі владу захопили заможні селяни (так звані куркулі). Знову почався грабіж, знущання, переслідування сімей червоноармійців і активу села. Проводилась насильницька мобілізація до білогвардійської армії. 26 жовтня 1920 року частини 2-ї кавалерійської дивізії визволили Водяне від врангелівців.
Після вигнання із Таврійських земель білогвардійців барона Врангеля, на звільненій території лівобережжя Дніпра зміцнювалась радянська влада. Відновив свою роботу і водянський революційний комітет у складі М.С.Самарець (голова), К.А. Чорний, Г.Ю. Лифарь, О.Ю. Сущенко, Н.К.Прокіпець, І.П. Жинкін, І.М. Малий, Д.П. Касай. При ревкомі були створені відділи: продовольчої розверстки – голова К.А Чорний, комітет незаможних селян (КНС) – голова О.Ю. Сущенко, земельний відділ – завідуючий І.П. Жинкин, народної освіти К.Ф. Чорний, військовий відділ, відділ міліції, народний суд і інші.
У листопаді 1920 року в село Водяне на посаду воєнкома прибув Григорій Іванович Фомін. В цей час в селі знаходилась рота червоноармійців 30-ї Іркутської дивізії, командир роти Лаптєв і політрук Завадський. Вони орга-нізували волосну партійну організацію і секретарем був обраний Г.І. Фомін. До партійної організації прийняли кращих людей періоду громадянської війни і кращих активістів бідняцтва.
Першими кандидатами в члени більшовицької партії були Микита Самарець, Костянтин Чорний, Никифір Прокіпець, Микола Чорний, Омелян Сущенко, Іван Жилін, Олексії Демченко, Йосип Малий і інші. У грудні 1920 року водянська волосна партійна організація була затверджена Мелітопольським повітовим комітетом партії. Так почала юридично існувати партійна організація в селі Водяне. Почали повертатись з армії члени партії Кузьма Чорний, Павло Шевцов, які влилися в партійну організацію села.
На початку 1920 року в партійному осередку було вже 12 комуністів. Активними організаторами комітету незалежних селян були О. Сущенко, І.П.Жилін, М.С. Самарець, М.К. Прокіпець, М.В. Пархоменко.
В грудні 1920 року після організації в селі Водяне волосної партійної організації, був створений комсомольський осередок у складі Пилип Аніканов, Михайло Ягоменко, Сергій Єременко, Іван Сущенко, Іван Оверко, Петро Ягоменко, Микола Литвиненко, Петро Литвиненко, Віра Маслівець та ін.. Секретарем комсомольської організації вибрали Пилипа Аніканова. Восени 1921 року Аніканов був направлений на навчання, після чого працював у Запорізькому окружкомі партії. Секретарем осередку обраний Михайло Ягоменко. До війни працював на партійній роботі. У 1942 році був розстріляний фашистами як партизан.
Волосний ревком, партійний осередок і комітет незаможних селян села Водяне надавали велику допомогу Червоній Армії: підводами з кіньми для перевезення бійців, продуктами харчування, фуражем для коней. Був проведений тиждень червоноармійця, для чого вибрали уповноважених Якова Разнатовського і Василя Бабича. В фонд допомоги Червоній Армії селяни здавали хліб. Ініціаторами збирання коштів для підтримки були учні школи під керівництвом вчителів.
Війна закінчилась але на території всієї Таврії діяли різні військові групи, в тому числі і Махно. Вони заскакували в село і встановлювали свої порядки. Вбивали пар-тійний актив, забороняли селянам здавати хліб і тероризували населення. Для боротьби з різними бойовими групами в селі була організована ЧОП – частина особового призначення. Навколо партійного осередку і комітету незаможних селян, в якому вже налічувалось більш ніж 150 чоловік, об’єднувались селяни. Командиром загону був призначений Іван Петрович Жилкін. Керівником ЧОП був призначений воєнком волості Григорій Іванович Фомін. У боротьбі з ворогами радянської влади комуністам і комсомольцям приходилось нести в селі охорону громадського порядку вночі і приймати участь у військових сутичках з махновцями.
У 1921 році бандитська група намагалась пограбувати продовольчий склад з продуктами для голодуючих. У відбитті цього нападу приймали участь комсомольці на чолі зі своїм секретарем Пилипом Анікановим. Намагаючись залякати населення села, банда намагалась обстріляти народний будинок під час вистави, але силами учасників ЧОП наліт був відбитий.
У січні 1921 року відбулися вибори до сільської ради, через тиждень тут відбувся з’їзд Рад Водянської волості, на якому були розглянуті найважливіші питання, що стояли перед громадою села, обрано виконавчий комітет волосної Ради та його комісії. Були обговорені питання про хід виконання продрозверстки, про встановлення твердих цін на продукти харчування, і здачу хліба державі. На з’їзді селян оголосили сьомого, восьмого, дев’ятого лютого 1921 року всім прийняти активну участь в суботниках по підвозу хліба на пункти для допомоги голодуючим. Стало питання про відкриття прокатних пунктів, створення майстерень по ремонту сільськогосподарського інвентаря. Про відкриття першої кузні на одинадцять горнів і обладнання слюсарної майстерні. Про відкриття дитячого закладу.
Про те, що в селі Водяне, як і по всій країни, селяни мали різний достаток, говорять багато фактів. Заможних селян називали куркулями і вилучали у них хліб для допомоги голодуючим. Звісно, це викликало їх незадоволення.
Весною 1921 року відбувся розподіл земель і реманенту заможних селян. Крім того селяни отримали і державні наділи землі. Але засуха і неврожай 1921 року привели до голоду. Для посилення боротьби з розрухою і голодом була створена економічна надзвичайна комісія. Голова комісії М.С.Самарець; від комуністичного осередку - Г.І. Фомін; від волосного земельного відділу – К.А. Чорний. Вони організували комітет допомоги голодуючим, організували збір хліба серед селян, громадську їдальню для дітей. Через споживче і кредитне товариства селяни отримали допомогу від держави.
Відбудовувати селянське господарство, зруйноване війною, було нелегко, так як село Водяне розташоване біля переправи через Дніпро і річку Конка, навпроти м. Нікополь, де постійно у ході військових дій на півдні України затримувались війська і фронт. Пересування військ і їх зупинка тяжким тягарем лягало на селян. Приходилось віддавати значну частину хліба і продуктів харчування. У багатьох селян білогвардійці і червоноармійці забирали коней, упряжі та брички. (Збереглись списки осіб у кого військові частини вилучили коней та реманент.) У 1921 році у південних областях України була засуха, почався голод. Заможні селяни ховали хліб у ями і неохоче його віддавали.
Волосний ревком, партійний осередок і комітет незаможних селян насильно збирали у заможних селян хліб. Була організована допомога голодуючим дітям та дітям – сиротам, організоване харчування дітей у школах. Орга-нізовано селянську громадську взаємодопомогу. Керували цією організацією від сімей інвалідів Петро Кузьома, від червоноармійців Микола Пархоменко, від населення Дмитро Концур. Ця організація сіяла, молотила хліб і роздавала бідним. Велику допомогу у збиранні хлібу надавали комсомольці та молодь села. Селянська взаємодопомога явилась зародком спільного обробітку землі!
Під керівництвом партійної і комсомольської організацій були зроблені перші кроки культурного будівництва. Відкрились початкові школи, які відвідувало близько 300 учнів. Їх першими вчителями стали Семен Федорович Гончаренко, Іван Григорович Красніков та ін.. Відновило свою роботу вище навчальне училище у приміщенні бувшого волосного управління, там де воно було відкрите вперше у 1917-1918 рр. Приміщення бувшого священика М.Чехранова реконструювали під сільський клуб. Комсомольці організували заготівлю у плавнях дров для опалення народного будинку, клубу, хати-читальні. Велика робота велася по ліквідації неграмотності. Відновилась робота бібліотеки. Батюшка Микола Кофтин передав комсомольському осередку свою гармонь. Залучивши до роботи вчителів школи, які читали лекції і доповіді, орга-нізували і керували гуртками художньої самодіяльності, а саме хоровим, драматичним, атеїстичним і т.д. Вперше до активної громадської діяльності було залучено жінок. Виникла жіноча рада, яку очолила Віра Іванівна Маслівець. Сільський драматичний гурток неодноразово ставив вистави не тільки в нашому селі, але й у сусідніх. Виручені кошти передавали у фонд голодуючих і фонд Червоної Армії.
Активісти села створили чотири гуртки з ліквідації неписемності серед дорослих. За допомогою жінок-акти-вісток був відкритий будинок для безпритульних дітей імені Рози Люксембург, що розташовувався в будинку Михайла Кофтина. Туди приймались діти-сироти загиблих партизан, діти у яких матері померли від голоду та тифу. Директором дитячого будинку був призначений А.П. Демченко. У травні 1923 року дитячий будинок був реорганізований у трудову школу.
Весною 1921 року за ініціативою партійного осередку комітету незаможних селян і бідноти була створена сільськогосподарська комуна «Зоря світлого майбутнього». Вона об’єднала 42 сім’ї. Головою комуни був призначений Омелян Юхимович Сущенко. Вона була створена на землях церковних і заможних селян (куркулів). Велику допомогу комуні надавала держава кредитами, посівним матеріалом, сільгоспінвентарем.
У 1926 році комуна одержала перший трактор «Фордзон». Це перше колективне господарство Водяного відіграло велику роль у боротьбі за суцільну колективізацію села. Після голоду і розрухи відбудова народного господарства йшла дуже повільно. Значна частина селян були бідні. А заможні селяни зайнялись ремеслом і торгівлею. Вони завозили з міста мануфактуру, взуття і інші товари першої необхідності і продавали їх набагато дорожче. Інші орендували у односельців землю, наймали їх на роботу і спекулювали.
Ще у 1921 році політика воєнного комунізму була замінена на нову економічну політику (НЕП). Продовольчу розверстку замінили продовольчим податком, щоб селяни могли вільно розпоряджатись своєю продукцією і таким чином забезпечити міське населення продуктами харчування, а промисловість – сировиною. Селяни мали різний достаток. Бідняки і середняки звільнялись від податку і користувались допомогою держави, а заможні селяни постійно платили податки в натуральній формі і у них неодноразово відбирали хліб. Це викликало незадоволення заможних верств. Вони підбурювали частину односельців проти радянської влади. У 1922 році була вбита активістка жіночої ради В.І. Маслівець, у листопаді1925 року вбито голову комуни О.Ю. Сущенка, а в грудні – голову КНС, комуніста І.П.Жинкіна. Внаслідок боротьби, яку очолили партосередок і сільська рада, було взято контроль в селі та призупинено вбивства.
За даними перепису 1923 року в селі Водяне налічувалось 18,7 тис. десятин землі, 8340 чоловік населення,1697 господарств, комуна – 1, торгових підприємств – 2, промислових – 12, особистих промислових – 58, а вже у 1926 році з’являється державне торгове підприємство – 1, кооперативних – 2, базар, який в селі працював тричі на тиждень, млинів парових, вальцевих – 3, вітряних – 6, олійниць – 6, крупорушок – 5, кузниць – 5, чинбарень – 2, гончарень – 12, шкіл – 3, поліклінік – 1, хати-читальні – 3, агітпункти – 1.
Тривожні дні січня 1924 року, після смерті вождя революції до лав комсомольської організації вступила краща молодь села: Кива Михайло, Шестопалов Сергій, Іванісов Леонід, Ягоменко Іван, Лифарь Костянтин, Шевченко Василь, Громовик Опанас та ін.. Комсомольці села пройшли великий шлях по зміцненню революційної влади в селі. Частина комсомольців протягом 1921-1927 років пішли у місто навчатись і потім працювали на керівних посадах: Аніканов Пилип – після навчання працював у окружкомі партії, Сущенко Іван, Яременко Сергій, Ягоменко Михайло, Литвиненко Микола, Ягоменко Петро, Оверко Іван, Журба Степан були на керівних роботах. Селяни прагнули навчатись в школах лікбеза. Наприклад Федір Микитович Косинський – бідняк, бувший партизан, будучи в госпіталі 1920 році навчився читати і писати. Потім керував бригадою і тваринницькою фермою в колгоспі «Червоний боєць», потім став головою колгоспу «Нове життя» села Дніпровка, а пізніше голова Дніпровської сільської ради. Бувший селянин – бідняк, партизан Іван Скаленко, після закінчення лікбеза декілька раз обирався депутатом сільської ради, а в 1927-1929 рр. був обраний головою Водянської сільської ради.
На протязі декількох років нова економічна політика (НЕП) значно покращила економічну ситуацію в сільському господарстві, виробництво хліба помітно збільшилось, хоча торгівля розвивалась повільно. Більшу частину хліба вирощували заможні селяни. Ціни на промислові товари були високі і селяни не могли дозволити собі їх купувати. Але не дивлячись на велику різницю у цінах між продовольчими і промисловими товарами економічна ситуація у молодій державі принесла позитивні результати. Разом з тим упереджене відношення держави до заможних селян приводило до загострення класової боротьби на селі. Так заможні селяни (куркулі) відмовлялись здавати державі зерно по встановлених цінах, ховали до ям, навіть йшли на крайні заходи – диверсії та вбивства. Так, члену бригади по заготівлі хліба, активістці села Гончаренко Євдокії найнятий заможними селянами Докієнко Василь наніс одинадцять ножових ран. ЇЇ відвезли в Кам’янську лікарню в тяжкому стані, на щастя вона вижила.
Жертвою боротьби стала член бригади по хлібозаготівлі Концур Євдокія, тіло якої було знайдено в степу в мішку. В 5,6,7,8,9 сотнях села Водяне (на той час село було поділено на 10 сотен, назв вулиць не було) були проведені збори і мітинги. З гнівом і незадоволенням селяни обговорювали бандитський напад на бригаду по хлібозаготівлі і відповіли більш активним вступом до колгоспів. На районній нараді активну участь голова райвиконкому товариш Іванов говорив, що вся робота проводиться в гострій класовій боротьбі. Заможні селяни (куркулі) намагалися зірвати заходи, що проводила партія і Радянська влада. Напад на Гончаренко Є. став яскравим вираженням ненависті заможних селян до колективізації. Відповідь на вилазки ворогів – жодного незаможного селянина поза колгоспом.
У заможного селянина Павла Разнатовського колгоспники, приїхавши на підводах, вилучили більше ніж сотню пудів хліба і здали його на пункт заготівлі (1600кг).
У 1927 році пройшли чергові вибори до місцевих Рад. Посилилась керівна роль членів партії у Радах і зміцнився бідняцько – середняцький блок. Була передбачена програма кооперування селян, об’єднання дрібних селянських господарств у колективні господарства – колгоспи. Створення таких господарств дали можливість використовувати на полях трактори та іншу сільськогоспорадську техніку.
Втілюючи в життя рішення 15 з’їзду ВКП(б), сільська рада, партійна організація і комітет незаможних селян у вересні1928 року почали створювати товариства по спільній обробці землі. Ці товариства поступово переходили в колгоспи. На кінець 1929 року у колгоспи вступила вже половина селян. Восени 1929 року в районі була створена Кам’янська машино - тракторна станція (МТС), яка допомагала колгоспам обробляти землю тракторами, комбайнами та іншими сільськогосподарськими машинами. Саме МТС відіграли важливу роль у розвитку сільського господарства і залученню селян до колгоспів.
З вересня 1930 року почала видаватись районна газета «За колективізацію». Саме газета проводила велику політичну роботу по мобілізації селян на ударну працю, на розгортання соціального змагання. Масова колективізація в селі Водяне почалась у 1929 році і закінчилась у 1931 році. В селі було організовано три колгоспи – ім.. Калініна, Штурмовик, Перекоп. Артіль Штурмовик і Перекоп були названі в честь участі партизанського загону у боях за Крим. Також була організована промартіль «Перемога» по виготовленню меблів із лози та віників із проса. У трьох колгоспах і промартілі об’єдналось понад 2100 селянських подвір’їв загальною кількістю землі 14,7 тис. га. Активну участь в колективізації сільського господарства приймав М.С. Самарець – він очолював колгосп «Перекоп» та до самої війни був його головою, вміло керував господарством.
Організаторами колгоспного руху у Водяному стали учасники громадянської війни – комуністи М.В. Пархоменко, Н.К. Прокіпець, дружини загиблих партизанів М.Т. Концур, М.Х. Піскоха.
У 1933 році при Кам’янській МТС був створений політвідділ, який надав велику допомогу в зміцненні колгоспів. Серед колгоспників і механізаторів розгорнулось соціальне змагання. Цей рух сприяв росту і організованості, вихованню у людей нового відношення до спільної праці.
Велику роль в соціалістичній перебудові села відіграли 25-тисячники. До села Водяне приїхали робітники з міста Охрименко, Крижко, Бугрим та ін.. Вони пояснювали селянам переваги колгоспного господарства, зміцнювали зв’язок бідняків і середняків, займались організацією хлібозаготівлі. Охрименко та Крижко очолили керівництво найбільшого в районі колгоспу ім. Калініна. Саме цей колгосп виступив ініціатором розгортання соціалістичного змагання серед колгоспів району. Голова колгоспу Охріменко і секретар партійної організації Крижко організували колгоспників на своєчасну підготовку до посіву та збирання врожаю. Річний план хлібоздачі державі був виконаний до 10 серпня на 100%. Колгосп Калініна був занесений в обласну книгу пошани 4-м у списку. Велику виховну роботу серед колгоспників вела багатотиражна газета «Калінінець», яка виходила в цьому колгоспі.
Василь Величко, село Водяне
(Далі буде)
