Опубликовано novdnja.zp.ua 06/04/2017
Історія села Водяне – це історія моєї Батьківщини. В кожного із нас є маленька батьківщина – це рідне село чи місто, в якому ми народилися, де знаходиться рідна домівка, де живуть або жили дорогі та найрідніші для нас люди – батьки, які дали нам життя, виростили нас і навчили любити світ та рідний край. Для моїх односельців такою батьківщиною є село Водяне, яке більшість із нас дуже любить. Тут живуть наші діти, онуки, друзі, родичі, тут пройшло життя старшого покоління та наших друзів.
Історія села дуже цікава. Торкаючись пожовклих сторінок архівних паперів, дізнаєшся дуже багато цікавого. На перший погляд здається, що 236 років – це багато, а насправді лише дев’яте покоління корінних жителів села зараз народжується. Кожні пращурі внесли свій вклад у розвиток та історію села. Саме про це я починаю сьогодні розповідати.
На території сучасного села Водяне люди жили з найдавніших часів. Про це свідчать виявлені тут рештки трьох поселень і близько десяти курганів епохи бронзи (ІІІ – І тисячоліття до н.е.), поселення скіфсько-сарматського періоду (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), а також пам’ятники середньовіччя – кургани та кам’яні баби кочових племен Х – ХІІ ст. н.е.
У V ст. до н.е. за десять кілометрів, де розташований сьогодні районний центр, була столиця скіфів – Кам’янське городище, що займало площу понад 12 кв. км. Скіфи показали себе добрими будівельниками та вогненних справ майстрами.
Між річками Дніпром та Конкою були плавні з непрохідними очеретами і віковими деревами та багаточисленними озерами, де водилась риба – осетри, білуга, соми, коропи, тарань, лящі, окуні, лини; звірі – вовки, лисиці, зайці, кабани та численні зграї різних птахів – перепілок, куріпок, лебедів, лелек, диких гусей та качок.
За декілька верст на захід закінчувався знаменитий Великий Луг, саме тут річка Конка впадала в Дніпро. На схід більше п’ятнадцяти верст тягнулися так звані кучугури. Сипучий жовтий пісок вітрами збивало в пагорби. З півдня до самої Конки були безкраї степи Таврії, які на той час не оброблялись, де росла висока трава і вільно себе почували різні звірі та птахи.
До ХVІІІ ст. місцевість по лівій берег Конки та Дніпра була майже не заселеною. Сюди часто з Приазов’я заходили ногайські татари-кочівники і робили набіги на українські слободи і села, тому тут запорожці виставляли свої дозори.
Правий берег Дніпра ХVІ – ХVІІІ ст. був колискою запорізьких козаків. Ще раніше вони побудували Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку Січі і саме звідси запорожці йшли громити кримських татар та польських шляхтичів. Саме по праву сторону Дніпра знаходились козацькі рибні ставки, слободи та курені Запорізької Січі, малоросійські хати козаків-рибаків. Для захисту і опікунства козакам-риболовам та хліборобам запорожці влаштовували свої воєнні пости. Навіть влаштовували їх і в Таврійському краї на річках Рогачик, Білозірка і Конка, що впадають до Дніпра зліва.
Рибальство в річці Білозірка і Білозірському лимані належало кримському хану та він віддавав його в оренду запорізьким козакам. Козацькі рибні заводи були влаштовані у витоках річок Білозірка та Рогачик.
Жителі Великого Лугу вважались хоробрими козаками і славились під іменем «лугарів». Саме під захистом цих козаків – лугарів продовжувалась заселятись територія Мелітопольського краю.
З середини ХVІІІ ст. тут пролягав торговий шлях з північних губерній на Перекоп і Крим. З 1780 року в місці, де шляхи перетинав Дніпро, почали селитись втікачі-кріпаки з північних губерній, солдати-дезертири, сектанти-духобори. Вони утворили кілька хуторів, розташованих поблизу один одного на лівому березі Дніпра. Хутори незабаром злились у слобідку. Саме про це ми дізнаємося зі спогадів Таврійського єпископа М. Радіонова, єпископа Гермогена та Фоменка В.Г., автора книги «Звідки пішла ця назва?».
На думку професора Запорізького національного університету Карагодіна А.І. (помер у 2003 році) умовно можна виділити чотири етапи заселення села Водяне:
І етап – це втікачі: кріпосні селяни, дезертири з царської армії; вільні люди.
ІІ етап – козаки після зруйнування у 1775 році Запорізької Січі.
ІІІ етап – 1783 рік: бувші кріпосні селяни, вихідці з села Водяна Балка Єлисаветградського повіту, Херсонської губернії Катеринославщини, яких Григорій Потьомкін продав казні для заселення Таврії.
ІV етап – старообрядці (релігійна течія в православній церкві, яка виникла в сер. ХVІІ ст. після релігійної реформи).
Саме у 1783 році до Слобідки прибула велика група селян (111 сімей) з села Водяна Балка Єлисаветградського повіту з Катеринославщини, які і принесли з собою назву села.
Вивчивши ці факти, можна зробити висновок, що перший етап заселення села Водяне пов’язаний з результатами першої російсько – турецької війни другої половини ХVІІІ століття (1768 – 1774 років). До Кучук – Кайнарджийського договору 1774 року Росії з Туреччиною на лівому березі Конки і Дніпра повністю господарювали кримські кочівники, які мали в плавнях пасовища і зберігали тут узимку худобу.
Після 1774 року було обмежено пересування кримських татар в таврійських степах і ці землі поступово почали освоюватись без юридичних підстав, в першу чергу кріпосними селянами, які тікали від своїх поміщиків з північних губерній та козаками, що почали тут оселятись після зруйнування за наказом імператриці Катерини ІІ Запо-різької Січі.
У 1787 році був виданий наказ, що всім генерал-губернаторам дозволити державним селянам переселятись з малоземельних губерній у Новоросійський край. Вельможі Потьомкін Г.О., Мордвіков Н.С., обидва Каховські, Сінельніков, Струков мали багато землі у Мелітопольському та Дніпровському повітах й тому поспішали заселяти свої володіння. Вони залучали переселенців різними пільгами і переводили власних селян з густонаселених губерній у Таврійські степи. Спочатку уряд розміщав переселенців на державних землях. Так водянські селяни одержали по 15 десятин на ревізьку душу. Землю обробляли примітивними знаряддями: сохами, ралами, дерев’яними боронами. Сприятливі умови для розвитку тваринництва спочатку не використовували, бо не мали коштів на придбання худоби. Щоб прогодувати свої сім’ї, водянці рибалили, кустарювали, чумакували. Багато сімей займались візникуванням – возили хліб до Мелітополя і Бердянська, а звідти ліс, цеглу, рибу, сіль. Досить розвинутим було гончарство, яким у 1825 році займались 52 родини. Великими хурами, навантаженими глечиками, макітрами, мисками, іграшками вони розвозили ці вироби по селам Таврії і Катеринославщини.
Василь Величко, село Водяне
(Далі буде)
