Літа на зиму повернули…

Якби сьогодні ті, від кого залежить наше життя, працювали так, як колись Тамара Абрамівна – то не ставало би питання: «Що буде завтра?» Села розквітали б, весе-ліли, а у селах у веселих і люди веселі, і у містах жилося б краще.

Хто розміняв шостий, сьомий, а можливо і восьмий десяток (бо це вже прожитковий героїзм), чутливі до пережитого. Сумують за порою своєї юності, повертаються на стежки, сходжені босоніж, на перші житейські дороги. Ідеш сьогодні дорогою, очам не віриш – нехай і поганенькі, але ж асфальтовані дороги, гарні, добротні будівлі. Село,наче й знайоме і водночас чуже, не те, яке зберігаєш у пам’яті з юних літ. Добре це, чи погано, але приємно те, що як би життя не склалося, де б тебе не носило, а на цьому клаптику землі (великої Вітчизни) ти свій, тутешній, і люди знають тебе змалечку і поважають. Та пам’ятати треба всім: не буде села – не стане й України. Особливо це почуття треба передати молоді, щоб не забули, якого ми роду, щоб не обірвалася пісня про землю нашу квітучу і про тих, хто обробляючи її, окропляє своїм потом. Щоб пам’ятали про село, яке годувало, воювало, кохало, сміялось, відроджувалось і втрачало сили.
Наше село Водяне, миле й привітне, має свою історію – це маленький абзац величезного роману. Живуть тут працьовиті і завзяті люди, з покоління в покоління їм передається любов до рідної землі.
На краю села, де проходить межа між селом і районним центром, загубилася у виноградних лозах старенька хатинка, не така, як у багатьох інших, в якій мешкає знатна трудівниця – Тамара Абрамівна Гончаренко, яка працювала дояркою понад 40 років на фермі. Жила бідненько, виховувала діточок і від зорі до зорі працювала. Працювала важко, в надрив, але добросовісно і з любов’ю. Ферма була її другою домівкою. Вона не знала відпочинку - без діла не сиділа. Дівчата по обіді заходили в кімнату відпочинку – гомоніли, сміялися, жартували, а Тамара Абрамівна знаходила собі роботу: то побілує в корпусі, то почистить, то підмете. Дивлячись на неї, брали приклад. А вона ж маленька, завзята, прудка була, завжди чепурненька і весела, співати любила. Коли вона все встигала?
Бідність не давала спокою. У когось з’являлися нові чобітки, у когось новенькі черевики, а в неї виблискували гумові чоботи і взимку, і влітку. Коли ж воно настане, те щасливе життя? А, можливо, то воно і було – бо було задоволення від роботи, від спілкування з друзями. Життя промайнуло, як один день. Було все, що тільки може витримати людина на цім світі, на цей грішній землі, а що має – дітей, онуків, спомин та покручені пальці на руках від роботи.
І ось вже вісімдесят. Літа на зиму повернули…
До двору під’їхала машина, з якої посипалися люди – друзі, колеги по роботі і НФК «Джерело» Водянського сільського клубу. А як же! Почувши звістку, що 20 березня шановна ювілярка зустрічає свій 80 рік народження, сільський голова звелів: «Сідлати коней, і їхати, щоб привітати Тамару Абрамівну». З музиками і подарунками рушили до двору. На подвір’я вийшла господиня, і, сплеснувши в долоні зі сльозами на очах, почала щиро обціловувати гостей: «Невже таке може бути, невже згадали?» - її радощам не було меж.
Вона то всміхалася, то плакала, запрошувала всіх до хати. А вже в хаті, коли порозсідалися всі по лавах, фольклорний колектив провів обряд віншування. На долю, на довгі роки співали «Многая літа» і пригощали чаркою горілки, піднесеною на рогачі, а іменинниця все плакала і всміхалася, ще й «Чебиряйчика» відтанцювала.
Учасниці колективу «Джерело» дали наказ ювілярці: «Во здравії чекати їх на наступний рік!»
Ще довго гомоніли сивочолі подруженьки про молодість, про роботу, про казуси, які з ними траплялися. Скільки переспівали улюблених пісень, але ж пора і додому, а чомусь все хотілося лишатися, бо так було тепло і затишно в тій хаті. Де ще можна було почути скільки розповідей про далеке минуле, та час підходив кінця. На подвір’ї ще встигли і потанцювати, як колись, під баян, а побачивши неподалік візок, вирішили ще й покатати героїню.
Шановна Тамара Абрамівна! Щиросердно вітаємо Вас з 80-річним ювілеєм! Бажаємо міцного здоров’я, нехай щастя і доля ніколи не минають вашого двору!

Олеся КАПІТОНОВА
Фото Іни СЕЖЧЕНКО