Час і досі не загоїв рани - цей одвічний біль Афганістану

16 березня 2015 року виповнилось 30 років з дня загибелі Цимбалюка Олександра, колишнього випускника Нововодянської ЗОШ, який не повернувся живим з війни, що проходила у Афганістані.

Олександр Цимбалюк народився 8 березня 1966 року в селі Соснівка, Львівської області. В 1974 році сім’я переїхала на постійне місце проживання в село Нововодяне. Сашко жив повноцінним шкільним життям: навчався, займався у спортивних секціях, приймав участь у художній самодіяльності, дружив з хлопцями та дівчатами. Після закінчення 10 класу він пішов працювати механізатором в радгосп «Україна» і паралельно проходив курси з підготовки механіків-водіїв у Кам’янсько-Дніпровському ДТСААФ. В квітні 1984 року був призваний до лав Радянської Армії. По жовтень цього року проходив курс молодого бійця в учбовому підрозділі міста Термез. Звідки був направлений, у складі обмеженого контингенту радянських військ, для виконання інтернаціонального обов’язку у Демократичну Республіку Афганістан (провінція Кандагар).
На війні, крім повсякденних обов’язків механіка-водія броньованого тягача, Олександр неодноразово приймав участь в бойових операціях та в супроводі колон військових машин. Невдовзі після того, як наш герой відзначив свій 19 день народження, 16 березня 1985 року, при черговому супроводі колони військової техніки радянські воїни зазнали нападу з боку душманів – в цей день Олександр загинув при підриві МТЛБ (тягача) на міні.
Повернувся Сашко додому у цинковій труні. Так закінчилося життя простого українського юнака, який після служби в армії мріяв поїхати працювати за комсомольською путівкою на Байкало-Амурську Магістраль, збудувати свій дім, посадити дерева і виростити сина. Але….
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16.08.1985 року Цимбалюк Олександр Анатолійович нагороджений Орденом Червоної Зірки (посмертно).
Селяни пам’ятають Олександра Цимбалюка. Ось і в цьому році, 13 березня у Нововодянській школі відбувся виховний захід, присвячений пам’яті Олександра Цимбалюка, який організували і провели учні 9 класу разом із класним ке-рівником Т.В. Токаренко. У шкіль-ному актовому залі зібралися учні школи, вчителі, колишні однокласники Сашка. Всі ще раз пригадали страшні сторінки з історії афганської війни, поезію та пісні воїнів-інтернаціоналістів, доводячи до кожного серця основну думку: війна – це безумство і невиправдана жорстокість.
П’ятнадцять випускників нашої школи служили на тій кривавій і страшній війні. Але, дякувати Богу, всі, крім Олександра Цимбалюка, повернулися додому живими.
Довго ще будемо пам’ятати ті роки…Ось уривок з реферату колишньої учениці Нововодянської школи Рябоконь Катерини: «Ця жахлива Афганська війна торкнулася нашої родини, мамин брат виконував інтернаціональний обов’язок. Старший брат Олександр Шаповал, та ще двоє його однокласників, Олександр Цимбалюк і Микола Бовтута призивалися в один день, в квітні 1984 року. Шість місяців вони всі разом були в місті Термез на навчаннях, а тоді був Афганістан. Мій дядько, Олександр Шаповал, служив в місті Файзабад. Ні в листах, ні після служби він не любив говорити про війну. В листах писав про своїх друзів, про погоду, про те, що все добре. А наші три сім’ї, на той час, стали однією родиною. Ми підтримували одне одного. Через рік у 1985 році, виконуючи інтернаціональний обов’язок загинув Олександр Цимбалюк. Після цього час наче зупинився, дні стали безкінченно довгі, бабуся часто плакала, а баба Валя (мама Олександра) ще довго не вірила, що її син загинув, і як могла підтримувала нашу сім’ю.
На початку червня 1986 року повернулися Бовтута Коля і наш дядько Сашко. Два роки тому вони були звичайні хлопці, а повернулися серйозними дорослими чоловіками. Коли дядько вдома вперше роздягнувся, на його тілі були травми. Бабуся почала плакати, а він коротко сказав: «Нічого страшного, то горів БТР, головне, що живий». На той час почали показувати по телевізору перші фільми про Афганістан. Коли мама сідала дивитись фільм, то він лягав на диван, і з закритими очима, просто слухав фільм, а тоді говорив: «Це просто фільм, а в житті, насправді, все по іншому». Коли дядько отримував листа від друзів по службі, то ще довго, прочитавши його, брав сірники і спалював, а коли моя мама запитала, навіщо він це робить, відповів: «Армійська звичка, щоб духам не дістався».
Перед учнями виступив класний керівник Олександра Цимбалюка Л.І. Сириця, який розповів про навчання і цікаве шкільне життя його колишнього учня.
Особливим був виступ Ю.В. Литвинова, який ознайомив глядачів із спогадами колишніх товаришів по службі і свідків загибелі О.А. Цимбалюка. Юрій Володимирович постійно підтримує зв’язок з воїнами-афганцями і завжди прагне більше отримати інформації про ті події і знайти відповідь… За що?..
Дуже приємно відзначити, що цей клас був дружним в школі і залишається таким по цей час. Однокласники Олександра, після його загибелі, як могли допомагали і підтримували батьків загиблого воїна. Але, на жаль, батьки і сестра Олександра вже померли. В минулому році однокласники та друзі, під керівництвом Ю.В Литвинова та В.Ф. Латашенка, зібрали кошти і встановили на стіні Нововодянської школи меморіальну дошку пам’яті Олександру Цимбалюку.
Дорогий подарунок шкільному музею зробив Ю.В. Литвинов, подарувавши нагороди загиблого Олександра Цимбалюка - Орден Червоної Зірки і пам’ятний знак «Кандагар - Зона ответственности «ЮГ». Пам’ять про загиблого воїна Олександра Цимбалюка і тих, кому не судилося повернутися живими до рідних домівок, вшанували хвилиною мовчання і поклали квіти на могилі.
Мине багато років, не одне покоління залишить шкільні парти, але учні нашої школи завжди будуть пам’ятати Олександра. Він був світлою, чуйною і доброю людиною і назавжди залишиться таким в серцях однокласників, вчителів, друзів та односельців. Адже ми в жодному разі не маємо права забути! Є вічні моральні цінності, які непідвладні часу!
С.А. БІЛИК